Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— В нього болить живіт! Унтшіда метнулась до Уїнони.

— Одягнись, моя дочко, — сказала вона, — н нагрій цій плішивій собаці камінь!

— Що вона говорить? — спитав Моніто.

— Вона принесе камінь, і якщо ти зараз не втихомиришся, розіб'є тобі ним голову! — неприязно відказав делавар.

— А-а-а! — заволав Моніто і з спритністю, якої не можна було чекати від нього, виплутався з ковдр, зірвався на ноги і, репетуючи, прожогом вибіг з намету. — Вбивають! — лементував він. — Рятуйте! Вбивають!

Для Огітіки, собаки, що вже кілька разів починав сердито гарчати, цього вже було занадто. Він теж скочив і кинувся слідом за карликом.

— Що сталося! — закричала нещасна Унтшіда і побігла з піднесеними руками слідом за Моніто і собакою. — Який сором! Шум у наметі вождя!

Огітіка враз сполошив усіх собак селища. Жахливий, схожий на вовче виття, гавкіт напівдиких собак змішався з пронизливим дискантом дрібних дзявкунів. У валування собачої зграї вривалося пройняте смертельним жахом благання Моніто про допомогу.

Шеф де Лю спробував підвестись, але Токай-іхто випередив його. Він миттю відкинув убік ковдру, швидко вибіг з намету, і знадвору почувся його владний голос:

— Спокійно!

Собача зграя теж начебто впізнала цей голос. Нічна симфонія чотириногих одразу стихла.

І лемент Моніто теж поступово вщух. Невдовзі Шеф де Лю побачив, що вхід до намету знову відкрився. Увійшла Унтшіда. Вона зловила втікача і несла його на своїх м'язистих худих руках, ніби добрий сторож, що заносить мавпу назад до клітки.

— Лягай, моя мізерна билинко, — шепотіла вона, знову загортаючи у хутра малого, що голосно стогнав.

Уїнона тим часом заходилася роздмухувати вогонь, так що мешканці намету вже могли розпізнати одне одного. Делавар, почуваючи свою провину, гулькнув під ковдру. Токай-іхто не кваплячись наблизився до Моніто.

— Ніхто не проб'є тобі голову, — пояснив він йому. — Тобі дадуть гарячий камінь, що грітиме тебе, і ти зможеш заснути. Хуг.

Нічим не виказуючи незадоволення, вождь повернувся до своєї постелі, де вже знову опинився Огітіка.

Уїнона вийшла разом з бабунею. Вона мала піти на берег у лазню і принести один з каменів, що лежали там. Незабаром дівчина повернулась з невеликим каменем і поклала його у вогнище.

— Ох! — зітхнув Моніто і по самі плечі натягнув хутряну ковдру. — Це божевільна країна з божевільними людьми і скаженими тваринами! Я думав, що пси вже розірвуть мене! Жах, просто жах! І жінки тут такі самісінькі, як і скрізь, справжні гадюки! Єдиний, хто має розум, це ти — вождь Токайєр! Гарячий камінь! Це винахід золотої душі. Дякую тобі! З тобою можна буде домовитись і про гвинтівки. Ти справжня людина!

— Що хочеш ти за свій товар? — спитав вождь начебто між іншим, звівши очі догори.

Малий захихотів.

— Нічого, крім можливості брати участь у справі. Я влаштую вам концесію.

Ці слова здалися делаварові, який знову визирнув з-під ковдри, загадковими, але вождь більше ні про що не питав, і ця розмова так і лишилась без пояснення.

Уїнона наглядала за каменем, і, коли він нагрівся, вийняла його, і, загорнувши, поклала біля довгоносого Моніто.

Мавпочка із задоволенням скрутився біля нього.

— Спи, мій яструбиний дзьобику, спи! — мурмотіла бабуня.

Цього разу умовляння, здається, вплинули, і в наметі вождя настав довгожданий спокій.

Наступний день минув для всіх у бездіяльності і душевній тривозі. Опівдні ще раз надійшла звістка, що валку контрабандистів слід чекати надвечір. Про людину в масці розвідник і тепер не міг повідомити нічого певного. А Чорний Сокіл ще не повернувся.

Шеф де Лю спробував було більше рухатись, але цим тільки завдав собі великого болю і облишив свій намір. Приречений на вимушене байдикування, він, покурюючи люльку, коротав час у всіляких марних думках і вирішив переконати Моніто, що не вилазив з ковдр біля вогнища, викупатись у лазні.

Малий уважно прислухався, зачувши слово — цілюще купання, бо взагалі для нього мало величезне значення все, що було пов'язане з його тілесним благополуччям. Лазня тут, У ЦІЙ варварській глушині. Це, певно, лише злий жарт бронзовошкірої людини з французьким ім'ям? Шеф де Лю запевнив його, що каже щиру правду; адже він і сам зараз слабує, а тому глибоко співчуває хворому і бажає йому швидкого одужання. Індійська лазня чудово обладнана, і він сам з охотою скористується нею, тільки-но матиме змогу.

— То це правда? — допитувався Моніто. — А як же обладнана ця лазня?

— Дуже зручно. Пако Бакеріко внесуть у корзині в паровий намет і разом з корзиною підвісять над розпеченими каменями. Гарячі камені поливатимуть водою, догори здійматиметься пара, і Бакеріко буде пітніти. Це дуже корисно для здоров'я. Червоношкірі приймають таку парову купель, коли їм доводиться довго пролежати під час полювання або на війні на холодній або вологій землі й усе тіло у них починає боліти. Моніто замислився.

— А після цього що? — спитав він нарешті. — Коли я вже спітнію? Чи добре мене обсушать ці гадюки у жіночій подобі?

— Це не потрібно. Бакеріко стрибне з парового намету в річку…

— О всемогутній! Ні! На таке я не згоден.

— Тоді тебе вкинуть…

— Щоб утопити і заморозити! Я ж не вмію плавати! І не можу терпіти холоду! Це не що інше, як новий план убивства!

Малий повернувся спиною до Шефа де Лю і ще довго мимрив собі під ніс щось невиразне.

Делавар дедалі більше дивувався з Мавпочки. В ньому начебто жило два духи — боязкий і пожадливий, і, коли він мав щось вирішити, перемагала пожадливість. Як же інакше можна було пояснити те, що він зважився на