Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Отже, з людей, які стріляють, немає ніякої користі, якщо вони й мають намір купувати зброю в Моніто? — лише спитав він.

— Моніто? — гнівно вигукнув малий. — Стережися, червоношкірий, обзивати людину, що привезе тобі зброю, «Мавпочкою». Пако Бакеріко приїде до тебе, розумієш?! Пако Бакеріко!

Токай-іхто тим часом набив маленьку люльку, запалив її і подав гостеві. Певно, вождь не мав бажання покурити з ним на знак привітання з одної люльки.

Карлик заперечливо махнув рукою з довгими сухими пальцями.

— Я не курю! І не їстиму нічого! Нічого! Нічого! Мені дуже погано. Я поїхав уперед, щоб врешті знайти спокій і тепло.

Він витягнув хутро, на якому сидів, і загорнувся в нього.

— Пако Бакеріко із зброєю та мулами знаходиться ще далеко звідси? — почав розпитувати його вождь.

— Бакеріко? Хіба ти не знаєш, червоношкірий, що Бакеріко — це я? Я!

Обличчя вождя спалахнуло гнівом. Він глянув на Че-тансапу.

— Я не вірив, що ця напіврозчавлена жаба Бакеріко-Моніто, — гостро відказав той. — За донесенням нашого розвідника Татокано, біля мулів розпоряджалась інша людина — з маскою на обличчі.

— О! — скрикнув карлик. — Розпоряджався інший! Так, цей брутальний падлюка, цей степовий вовк — бодай би роздерли його ведмеді й зжерли шуліки! Це виродок прерій — він потягнув мене сюди, і навіщо тільки я йому повірив! Я знаю, він хоче мене вбити! Ой, як мені погано! — Малий ухопився обома руками за живіт, відкинув хутро, в яке встиг загорнутись, і прожогом вибіг з намету. Чорний Сокіл глузливо зареготав.

— Моніто! — сказав він. — Мавпочка, на яку чекало плем'я дакотів! Справді, цей чоловік добре робив, що до сьогодні нікому не показувався на очі. Може, зброя його виявиться трохи кращою, ніж він сам!

Токай-іхто не сміявся. Він дивився на вогонь, де смажилось бізоняче м’ясо, від якого відмовився Моніто.

— Що думає про це Шеф де Лю? — спитав він. — Шеф де Лю теж знає уатшітшун.

Делавар зморщив лоба.

— Мене не дивує, що цей чоловік, якого звуть Бакеріко-Моніто, досі жив по містах і ховався від людей. Мене дивує лише те, що він тепер приїхав сюди, і це, мабуть, дивує і самого Мавпочку. Той інший, у масці, умовив його. Хто ця людина? Слід було б довідатись про те!

— Так, хто ця людина? — звертаючись до Четансапи, повторив вождь питання делавара.

Воїн знизав плечима.

— Біла людина, дуже висока на зріст і кремезна. Татокано гадав, що це і є Моніто.

— То нехай Чорний Сокіл сам зараз сідає на мустанга і скаче назустріч вигаданому Бакеріко, що супроводить мулів із зброєю, і все розвідає про нього.

Молодший вождь відразу скорився наказові.

Трохи згодом знову з'явився кумедно вдягнений чоловік. Він скоріше вповз, ніж увійшов, ліг на своє місце біля вогню і загорнувся в хутра.

— Холодно! — бурмотів він, трясучись. — Який же я дурень! Дурень!

Він кілька разів ляснув себе долонею по лобі.

— Авжеж, дурень, — підтвердив Токай-іхто. — Чому Бакеріко і цю справу не обладнав так само, як і всі попередні? Чому він не лишився вдома і не послав своїх уповноважених?

Малий начебто не розчув того, що сказав вождь.

— Дурень! Дурень! — лише повторював він. — Я багатий, чого мені тут шукать? Проклятий пес! Він хоче мене вбити!

— У наметі Токай-іхто нікого не вбивають, — гостро зауважив вождь. — Я даю слово Пако Бакеріко, що ні його самого, ні його людей тут і пальцем ніхто не зачепить.

— Ох! Яка мені буде користь з твого слова, коли я вмру! Ти нічого не знаєш. Усе моє тіло корчиться, ноги корчаться, плечі корчаться, навіть волосся корчиться від болю. В тебе ніколи не фолів живіт? Ні? Тоді ти нічого не знаєш! Я вмру тут. Так, я хочу вмерти. Ти, може, гадаєш, що я ще раз поїду на цій кобилі назад через прерії? Ні, о ні. Краще вже я тут помру!

— А чи не відкриєш ти мені перед смертю таємницю, якою принадою цей чортів пес заманив тебе у прерії і чому він хоче тебе вбити?

Моніто застогнав, а тоді рвучко підвів голову, зиркнув на вождя дивним поглядом і якось дивно мекнув.

— Ні, — захихотів він, — ні, цього я тобі не скажу. Нехай він сам побачить, чого доможеться, — нехай він сам подивиться! — І малий знову захихотів і тихенько замекав, так що кінчик його довгого носа затрусився над ротом.

Делавар відчув справжню відразу, дивлячись, як оте огидне створіння, хихочучи, знову відкинуло набік хутро, підійшло до вождя і фамільярно поплескало його по плечу своїми довгими пальцями.

Вождь вийняв люльку з рота і глянув на причепу, як на павука, немов вагаючись, чи розтоптати його, чи жбурнути геть.

— По правді кажучи, йому зовсім не хотілося бачити мене тут! — прошепотів Мавпочка до дакоти. — Він збирався сам обладнати і цю справу. Двісті гвинтівок ти хотів мати, вождь? Я можу дати тобі триста, триста нових армійських гвинтівок, і вдосталь патронів до них, розумієш? Моє ім'я Бакеріко! «Триста, — сказав клятий пес, — дай йому триста, він добре заплатить! Я перевезу сам, — сказав клятий пес, — заплачу тобі готівкою і перевезу, увесь риск беру на себе, але дай йому триста!» Чого я маю давати триста. Клятий пес хитрий, але Бакеріко ще хитріший. «Триста, — сказав я, — гаразд, нехай буде триста, але тоді я сам поїду із зброєю, навіть коли там одубію. Я хочу знати, скільки заплатять за них. Гаразд. Я поїду», — сказав я — і поїхав. Але тоді, не тямлячи себе від люті, він зник і покинув мене самого. Лише чотири дні тому він раптом