Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— Це у вас недавно щось загубилося?

— Де вона??? — скрикнув спортсмен.

— Там, — показав рукою Хихикало,—  де пляж покинутий. Жердинку вашу хлопці на щоглу собі віднесли.

Потім Хихикало помчав до приймальпого пункту брухту. Він підлесливо сказав підсліпуватому приймальникові:

— Тут до вас нещодавно хлопці приходили, метал здавали. Пам'ятаєте?

— Хіба все запам'ятаєш?

— Ну, вони по п'ять разів вам одне й те ж здавали. Купили вас.

— Купили! — підхопився приймальник. — Вони мене обдурили!

— Еге ж,— підтвердив Хихикало.— Вони собі з ваших грошей парус на шлюпку купили. Он там вони окопалися — на покинутому пляжі.

Потім кинувся до батьків Мошкіних. Він підлесливо сказав:

— Вони втопитися можуть. Маленькі ще! Жалко!

До тітки Клави:

— Це Мишко ваш — заводій! Кругосвітнього капітана з себе удає! У небезпечне плавання Женьку заманює!

До батька Мовчуна:

— Я знаю, де ваш тигр ховається.

До батька Бориса:

— А хочете, скажу, де ваш візок стоїть! Тільки нікому не кажіть, що я сказав. Самі дізналися, гаразд? — попереджав він його, як і всіх.

Але Борисів батько був кремінь людина. Він чіпко схопив Хихикала за руку:

— Веди. Ти не смикайся, не смикайся! Нехай тільки тебе потім спробують зачепити! Розкрадачі! І батька свого гукни! Ходімо, ходімо! А мій де? Відповідай!

Першим до причалу зі стадіону прибіг спортсмен-розрядник. Він схопив щоглу — свою фібергласову жердину, похмуро подивився на мандрівників і побіг.

Михайло сидів на борту шлюпки, похнюпивши голову.

Дідок з приймального пункту акуратно згорнув у рулон вітрила в рахунок компенсації збитків, похитав головою: «Соромно обманювати!»— і задріботів геть.

— Он вони,— почувся голос Хихикала.— Он!

З'явився натовп батьків та родичів. Троє батьків тягли за руки своїх синів: Славка, Бориса і Мовчуна.

— У вас що, вже вантаження?— злякано запитав хтось із батьків.

— А якби ви втопилися? — кинулася до Мошкіних мати.

— А я не втоплюся! — твердо сказали Мошкіни.

— Ні, а якби втопилися? — наполягала вона.

— А Євген де? — спитала тітка Клава.— Живий?

— Осьде я,— висунувся над бортом шлюпки Женька.

— Так,— погрозливо промовила вона, відразу заспокоївшись.— Куди ви зібралися плисти? Мовчиш, так? Я кого питаю, Михайле? — Вона повернулася до Хихикала.— Ану, повідом йому, куди вони збиралися плисти?

— Скажи, дитинко,— попросив його батько.

— У Таллін, — пробурчав Хихикало.— А потім навколо світу!

Борис похмуро глянув на нього.

— То куди ви все ж таки збиралися плисти? — повторила тітка Клава.

— Цікаво, хто вигадав цей жах? — суворо спитав Борисів батько, дбайливо оглядаючи свого візка.

— Я,— твердо відповів Михайло, підвівши голову.

— Ми всі вигадали,— заголосили Мошкіни, намагаючись його хоч як-небудь виручити...— Він так каже, тому що він капітан. А ми всі самі хотіли в плавання!

— Тихо,— суворо сказала їм тітка Клава.— Послухай, Михайле, давай домовимося по-доброму! Можеш ти все це викинути з голови?

— Не можу,— рішуче відповів Михайло.

— Не можеш...— з жалем сказала тітка Клава.— Тоді збирай речі.

— Правильно,— підтримав її батько Хихикала.

— А ви краще за своїм доглядайте,— обірвала його тітка Клава.— Ваш теж гарний!

— Ну, знаєте! — обурився він.— Якщо на те пішло, з усіх тільки мій чесний! Хто нам очі розкрив? Він!

— Розкрадачі,— бурчав Борисів батько.— Понатягали!

— Та при чому тут вони? — сумно сказав Борис. — Я сам все приніс. І ніхто мене не просив. І жердину, і дошки. І приймальника обкурив. І візок твій прикотив...

— Ось бачите,— тріумфально показав пальцем батько Хихикала на Михайла й Бориса.— Два чоботи пара. І мого синулю сюди вплутати хотіли!

А батько Мовчуна раптом весело сказав Михайлові:

— Велике тобі спасибі. Мій заговорив нарешті. І як тобі це пощастило? Шокотерапія?

— Я з переляку,— пробасив Мовчун.— А хіба так уже погано на шлюпці плавати, тату?

— Звичайно, добре,— відповів батько.— Але...— він поглянув на інших батьків, — дорослих треба слухатися.

Всі поверталися додому.

— А де шлюпка зимуватиме? — раптом спитав Михайло.

— Знайдемо!—запевнив його Мовчун. —У мене на подвір'ї...

— Чи в мене,— вставив Женька.— Чи в Мошкіних!

— Краще в тебе, — зауважив Мовчун,— В тебе батько капітан, у плавання ходить. Він усіх умовить. І нас відпустять.

— Подумаємо, — сказав Михайло.— А капітану буксира — морський привіт. Він був правий... у всьому. Навіть у тому, про що не казав. Попереджав тільки.

Михайло неквапливо складав у чемодан свої скарби: підзорну трубу, компас, сигнальні прапорці, книги і карту. Женька сидів на ліжку і сумно дивився на нього.

...Коли Михайло, Женька й тітка Клава вийшли з автобуса біля аеропорту, вони не помітили, що слідом за ними, насунувши солом'яного бриля, вислизнув Борис.

— Ти, Михайле, на мене не ображайся,— винувато говорила тітка Клава.— Я просто боюся за тебе з твоїми витівками. Зрештою, я за тебе відповідаю, ти ще маленький.

Вони зареєстрували квиток. Борис, ховаючись, пересувався