Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

— А де мій візок? — буркнув батько.

— Сам шукай,— сказала мати й поважно пішла.

Батько поглянув на Бориса.

— Мабуть, пропав, — безтурботно відповів Борис.

— Сам бачу, що пропав! — гаркнув батько.

Хлопчики помчали до моря.

Знав би Борисів батько, що візок схований за рогом, у густому бур'яні на пустирі, тільки б вони його й бачили разом із дошками! Батько б зараз заявив: «Нехай тільки з'явиться той, хто витяг його з двору і навантажив, не спитавшись!» А сам поквапився б до себе на подвір'я — розвантажити, бурмочучи під ніс: «Візок — мій, а я ось не пам'ятаю, що було в ньому, коли його поцупили?! Спробуй доведи!»

— У нас вдома один я — чоловік,— похвастався Борис дружкам.— Батько маму слухає, а вона — мене.

— А що я казав?! — радо закричав Женька, побачивши дошки та жердину.— Я відразу сказав: треба їх забрати! Треба було їх ще раніше взяти в нашу команду!

— Молодці,— здивувався Михайло і підозріло поглянув на радісних «постачальників».— Де взяли?

— Там їх нема,— хихикнув Хихикало.— Нам подарували. Їй-богу!

— Хто подарував?

— Та батько мій,— не моргнувши оком, сказав Борис, грізно глянувши скоса на Славка.— Батько каже: «Мені для тебе ніколи нічого не шкода! Все, що бажаєш, проси!» Он вони тільки що це чули. Чули? — повернувся він до дружків.

— Чули,— підтвердив Хихикало.— На всю вулицю горлав! «Нічого не шкода! Проси, чого бажаєш!» — горлав.

Мовчун закивав.

— Дошки батькові ні до чого, вони на паркет не годяться! — запевняв Борис. — Йому дубовий паркет потрібен.

— Повезло, що дубовий, — повірив Михайло.— На кладовищі кораблів одне гнилля залишилося. Я сьогодні був.— І усміхнувся.— А нам дошки в самий раз. Ми з них весла вистругаємо.

— Весла, — погодився Борис.— А жердину... щоглу ми в «Спорттоварах» купили.

— Еге, — підтвердив Хихикало. — На стадіоні... Біля стадіону,— схаменувся він.

— Щогла — диво! — вигукнули брати Мошкіни.

— А ось і гроші,— Борис показав Михайлові п'ятнадцять карбованців.— Ми брухт здали. І ще здамо. Будуть гроші на парус! За мною! — наказав він своїй компанії.

— Ви куди? — крикнув Михайло «постачальникам».

— Їжу в плавання запасати,— відізвався Борис.— Тепер уже швидко шлюпку закінчимо, якщо ми за постачання взялися.

— Ковбасу варену не беріть, — наказав Михайло.

— Це і козі зрозуміло,— відгукнувся Борис.— Копчену!

— Чудові хлопці,— захоплено сказав Женька.

— Майже кожна людина не така, якою вона спочатку вдається,— промовив Михайло.— Я про це, пригадується мені, читав десь.

— Правильно, — погодився Женька. — Ось я сам такий — не такий. Я не такий, яким здаюся.

— А який ти? — поцікавилися Мошкіни.

— Кращий і розумніший,— подумавши, серйозно відповів Женька. І повторив: — Чудові вони хлопці, майже як я.

А «чудові хлопці» в цю хвилину вже добували їжу. З віддушини льоху, погойдуючись на мотузці, з'явилася банка варення.

— У нас в льоху чого тільки нема! — похвалився Борис, обережно ставлячи банку на візок.

Слідом за нею з'явилися: шматок сала, густо посипаний сіллю, круг копченої ковбаси, скляний балон з маринованими огірками, бідончик з топленим маслом, в'язка сушених бичків...

— У нас у підвалі припасів теж повно,— захихикав Хихикало.— Гайда.

Мовчун ткнув себе пальцем у груди і кивнув.

— Навіщо стільки? — жахнувся Михайло, глянувши на візок з провіантом.

— Я немов Джон Сільвер,— гордо сказав Борис.— Він у капітана Флінта теж постачальником був! Бачив кіно «Острів скарбів»?

— Пропаде ж. Ось що,— рішуче сказав Михайло.— У вас є підвал?

— У всіх... є підвал,— розгублено відповів Борис.

— От і складіть поки все по підвалах, на холоді,— наказав Михайло.

І довелося «постачальникам» везти весь провіант назад. З Михайлом не посперечаєшся!..

Увечері, коли тітка Клава зачаровано дивилася передачу «На добраніч, діти!», Михайло і Женька потихеньку вибралися з дому і залізли на дах сарая,— там на них уже чекали брати Мошкіни і Борисова компанія. Михайло і Женька сіли поряд.

— Займемося навігацією, — оголосив Михайло і вийняв з кишені компас. Світна стрілка перемістилася, заколивалася й завмерла — він зупинив її ричажком.

— Північ, — визначив Борис.

— Норд — по-англійському,— сказав Михайло.— А Велику Ведмедицю бачите?

Всі позадирали голови.

— І Малу,— осміхнувся Хихикало. Борис штовхнув його ліктем, і той змовк.

— А Полярну зірку? — спитав Михайло.

— Ні-і, не бачу,— призналися Мошкіни,— Може, он та, збоку?

— Ось вона, — Михайло простягнув руку. — Провідна зірка мореплавців.

Небо було всіяне міріадами миготливих вогнів: зірки, сонця, планети... Небо було схоже на море, і навіть здавалося, що шум прибою долітає не від справжнього моря, а з цієї безмежної височини.

— А ось Гончі Пси... Кассіопея... Козерог...

— Де? Де? — крутив головою Хихикало.

— Щоб визначити курс корабля по зірках,— почав Михайло...