Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна - Альберт Анатолійович Іванов

Михайло прибив підпільну штабу і помацав рукою по піску. Гвіздки знову закінчилися.

— А де наші «постачальники»? — сердито спитав він Женьку.

— Ти ж їх сам знову послав різні матеріали шукати.

— Послав, послав,— пробурчав Михайло.— А Мошкіни де?

— За ними ув'язалися. Сам же дозволив.

— Дозволив,— буркнув Михайло.— А вони і зраділи. Час же спливає.

Він висмикнув з-за пояса сигнальні прапорці й шалено замахав ними. Щоб душу відвести!

— Ти чого? — сторопів Женька.

— Та це я так... «СОС»... Гвіздків нема...— сумно відповів Михайло.

Невелика моторка відвалила від борту буксира, який стояв на рейді, і полинула до берега. Вона йшла легко й красиво, здіймаючи носом бризки. Михайло з Женькою захоплено стежили за нею.

— Нам би таку,— прошепотів Женька.

Моторка чомусь неслася в їхній бік.

— Хто це? — Михайло приклав долоню дашком до очей, затуляючись від сліпучого сонця.

Човен ткнувся в пісок. З нього виплигнув вже знайомий молодий матрос Нестерчук.

— Це знову ви? — суворо спитав він.

— Ми,— розгубилися хлопчики.— А що... знову?

— Хто «СОС» передавав?

— Я,— зніяковів Михайло.

— «СОС» — справа серйозна,— насупився Нестерчук.— На цей сигнал всі кораблі з курсу зобов'язані звертати. Не знаєте?

— Знаю,— потупився Михайло. — Розумієте, гвіздки закінчилися.

— Він не навмисно, а з відчаю,— вступився за нього Женька.— Він пожартував.

Нестерчук забрався в човен, понишпорив у кормовому відсіку і простягнув хлопчикам якусь скриньку, обтягнуту парусиною.

— Наступного разу не жартуйте!

— А що... це? — Михайло здивовано дивився на скриньку.

— Цвяхи,— відповів матрос.— Чи це не ви «СОС» передавали?

— Ми, — Женька жадібно вхопив важку скриньку з гвіздками.

— Вибачте, — винувато й радісно усміхнувся Михайло.— Це я... в нікуди сигналив.

— Скрізь люди,— усміхнувся матрос, зіштовхнув моторну і відчалив.

Михайло замахав прапорцями у відповідь. Матрос, не зупиняючи моторку, теж замахав прапорцями, швидко і вправно.

— Ти що сказав? — заздрісно спитав Женька.

— Спасибі.

— Велике?

— Дуже велике.

— А він?

— А він сказав: «Так тримати!»

— Покажи мені, як?

Михайло показав. І Женька просемафорив матросові «Так тримати».

Коли з'явилися «постачальники» з Мошкіними і принесли цілу торбу якихось кривих цвяхів, Женька зневажливо сказав:

— У нас своє постачання. Морське!

І кивнув на скриньку з новенькими промасленими гвіздками.

— Ну й ну! — заздрісно протягнув Борис, коли дізнався про ненавмисний «СОС» і несподіваний подарунок.— Адже ж можна по сто разів на день сигналити! Подавай сигнали і отримуй, що бажаєш!

— З цим сигналом не жартують,— насупився Михайло, зовсім як матрос Нестерчук.

— А я не жартую,— квапливо сказав Борис.— Я жартую, що не жартую. Ти тільки навчи нас. Ось як згодиться!

Хихикало, зрозумівши його по-своєму, захихикав. А Мовчун кивнув.

— Згоден,— сказав Михайло.

І Мошкіних терміново послали додому робити сигнальні прапорці. Для зразка Михайло, зітхнувши, вручив їм свої і попередив:

— Не забрудніть. І не поламайте.

— А можна, і ми? — запитав Борис.— А то вони такого накоять!

— Решта за роботу! — наказав Михайло. І Борис слухняно взявся за молоток.

...Після обіду команда «Напавтала», кожний з новенькими прапорцями, вишикувалася за зростом біля шлюпки.

Михайло пройшовся уздовж шеренги. Борис тримав прапорці неправильно. Михайло мовчки виправив. Потім відійшов від строю і встав па кнехт.

— Почнемо,— дзвінко сказав він, піднявши прапорці.

— Куди дивишся? — Борис штовхнув ліктем Хихикала, який дивився на чайок.— Вчись, дурню!

Відремонтована шлюпка сяяла, як...

— Як магазинна! — сказали брати Мошкіни.

Гордовито підносилася у небо щогла — фібергласова жердина.

Нарешті були куплені вітрила для шестивесельного яла: фок і клівер — на гроші «постачальників», які зробили кілька рейсів з брухтом і знов ошукали приймальника.

Вітрила зберігалися у Женьки в сараї. А сьогодні він їх приніс чомусь з таким гордим виглядом, немов здобув сам особисто.

— Погляньте! Погляньте! — метушився Женька, розгортаючи вітрила.— Я твого тигра,— він поважно поглянув на Мовчуна,— ну, шкуру тигрову — в самісіньку середину клівера зашив! Гарно?

Хихикало подивився на клівер, у центрі якого красувалася, немов розп'ята, тигрова шкура, і затрусився від сміху.

— Людина старалася, а ти,— сердито сказали йому Мошкіни.

— А що? — гмукнув Борис.— Справляє враження. Тигр на парусі, га? Шкода, парус замалий,— визначив він на око.— 3 тигром ти, Женько, добре вигадав! Гарно,— і погладив тигрову шкуру.

Мовчун кивнув.

— А вона поживна?— поцікавився Женька.— Чи ні? Ну, в разі голоду в дорозі. Пам'ятаєш, по телевізору «Золоту лихоманку» Чарлі Чапліна