Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Що сталося, Чарлі? Знову індіанці?

— Так. Один індіанець стоїть біля виходу з яру.

Сем підніс до очей підзорну трубу.

— Боже, скільки їх тут! Але він тільки один, якщо, звичайно, за ним не йдуть інші. Чекай, чекай! Та це ж апач!

— Невже?

— Здається, це вождь. У нього довге волосся, і він спускається до річки.

— Дай-но мені підзорну трубу.

Але я нічого не побачив, бо індіанець уже в’їхав у воду і зник за прибережними пагорбами.

— Уявляєш, Чарлі, що тут зараз буде? Команчі вийшли в похід, але не підозрюють, що їх переслідують апачі. А цей вождь поїхав уперед, щоб розвідати ситуацію. Він усе робить правильно: пішов не по сліду, а вибрав дорогу вище — по горах. Тепер всі сховайтеся, бо червоношкірі від природи наділені гострим зором. Апач поїде повз нас, тому притримайте коней і прикрийте їм ніздрі, щоб вони не пирхали, відчувши його наближення. Коні часто так роблять. Тільки моя Тоні має трохи більше розуму. А тепер — тихо!

Ми не бачили його наближення, бо сховалися за пагорбом, що приховував від нас правий берег річки, але не минуло і п’яти хвилин від нашої останньої розмови, як ми почули стукіт копит його коня.

Мої товариші відповзли назад до коней, а я залишився лежати біля самої галявини. Індіанець їхав повільно, вдивляючись у землю. Може, він помітив сліди Патріка?

Мабуть, так воно й було, бо апач несподівано зупинив коня, кинув погляд на ялинкові голки, якими я намагався замести сліди, і вмить опинився на землі з томагавком у руці. Він щось запідозрив.

— Стріляй, Чарлі, — почувся голос Сема, і я помітив, що він скинув рушницю.

Індіанець помітив його і, перестрибуючи через кущі, кинувся на вестмена, але я схопився на ноги і стрибнув, випереджаючи їх обох, однією рукою відвів готову вистрілити рушницю, а іншою утримав занесену для удару руку апача.

— Віннету! Великий вождь апачів збирається вбити своїх друзів?

Червоношкірий застиг, потім повільно опустив руку, і його темні очі заблищали.

— Чарлі!

Він завжди був скупий на слова і зараз обмежився одним лише вигуком, але в його голосі чулася така радість, яку горді індіанці зазвичай соромляться висловлювати вголос. Він обійняв мене і притиснув до грудей.

— Що привело мого брата на Ріо-Пекос? — запитав я.

Він заткнув за пояс томагавк і відповів:

— Собаки команчі покинули свої стійбища, щоб віддати апачам свою кров. Великий Дух каже, що Віннету зніме з них скальпи. Але що робить у цій долині мій білий брат? Адже він говорив мені, що збирається переплисти Велику солону воду, щоб відвідати вігвам свого батька і сестер. Це мало тривати довго, не раз круглий місяць мав змінитися маленьким, а потім він збирався вирушити у величезну пустелю, яка страшніша за Мапімі і Льяно-Естакадо.

— Я вже відвідав вігвам батька і побував у Сахарі, але дух прерії кликав мене до себе і в світлі дня, і в темряві ночі. Я не міг не послухатися його.

— Мій брат вчинив правильно. У прерії велике серце, яке вміщує й життя, і смерть, а той, хто хоч раз відчув його биття, не може піти назавжди, він повинен повернутися. Хуґ!

Він узяв коня за вуздечку і разом зі мною зайшов під гілки дерев. Там він побачив інших моїх товаришів. Їхня присутність його зовсім не здивувала, і він поводився стримано, очікуючи, що я сам представлю їх йому. Дотягнувшись рукою до торби біля сідла, Віннету дістав звідти люльку й індіанський тютюн та незворушно всівся на землю.

— Віннету їздив далеко на північ, — промовив він, — і там біля Великого Озера взяв священну глину для люльки. Чарлі стане першим, хто її закурить разом з Віннету.

— Мої товариші також бажають викурити люльку миру разом з моїм червоношкірим братом.

— Віннету курить люльку тільки з мужніми воїнами, у чиїх серцях немає місця для брехні і на чиїх губах живе тільки правда. Але Віннету знає, що його білий брат уникає товариства поганих людей.

— Великий вождь апачів не міг не чути про сміливого мисливця Священне Вухо.

— Віннету чув про нього, але ніколи не бачив його обличчя. Він знає, що Священне Вухо мудрий, як змія, хитрий, як лисиця, і хоробрий, як ягуар. Він п’є кров червоношкірих мужів і відмічає їхню смерть на приклáді рушниці, але вони вбили його дружину й дитину, тож він мститься тільки тим, хто заподіяв йому зло. Нехай підійде й викурить із Віннету люльку миру і дружби.

Старий знаменитий вестмен зніяковів, як хлопчисько, від похвали великого воїна прерії, відомого своєю справедливістю й відвагою.

— Мій індіанський брат сказав правду, — скромно промовив він. — Я вбиваю лише поганих людей, а добрі завжди можуть сподіватися на мою допомогу.

— Нехай вождь апачів погляне й на цього блідолицього воїна, — сказав я, вказуючи на Бернарда. — Із ним сталося велике нещастя. Ще недавно він був багатий і щасливий, але через білих грабіжників і вбивць втратив батька й долари. Вбивця зараз перебуває тут, на Ріо-Пекос, але незабаром помре від його руки.

— Віннету стане його братом і допоможе зловити вбивцю батька. Хуґ!

Віннету завжди дотримував свого слова, тому я втішився з його мови. Ні про що краще за допомогу Віннету не можна було й мріяти.

Тим часом апач набив люльку й закурив її. Він пустив дим три рази до неба, три рази до землі, а потім на всі чотири сторони світу, відтак простягнув люльку мені. Я