Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Дивіться, сер. Он там, праворуч, починається яр, через який можна потрапити в долину.

— Це погано, — сказав я.

— Чому, Чарлі? — втрутився Сем.

— Тому що нам не вдасться потрапити туди раніше за Морґанів. Я не сумніваюся, що розбійники рушать у долину, щойно індіанці підуть геть.

— Не хвилюйтеся, сер, — заспокоїв мене Гоблін. — Цей шлях відомий тільки Капітанові й мені, а Лейтенантові доведеться йти вздовж однієї з приток Ріо-Пекос.

— Це міняє справу. Тоді ми можемо спокійно дивитися на змагання індіанців.

Команчі розділились на дві групи і грали у війну або влаштовували поєдинки у менших групах, а потім — попарно, і все це з такою спритністю і швидкістю, що кожен європеєць був би захоплений. Більшість індіанських племен не використовують ні сідел, ні вуздечок. Широкий ремінь утримує на спині коня товсту вовняну або шкіряну попону, яка заміняє їм сідло. Другий ремінь охоплює шию коня. Вхопившись за нього руками та чіпляючись ногою за спину коня, червоношкірі воїни дуже вправно перекочуються з одного боку коня на другий і використовують коня як щит, примудряючись ще й пустити у ворога стрілу або кулю. У мистецтві верхової їзди вони неперевершені, немов усе життя виступали в цирку. Коні їхні рухаються так спокійно, без раптових ривків, що куля або стріла рідко не влучає в ціль. Навіть якщо під час руху ослабне ремінь і звалиться сідло, тобто попона, яка його замінює, вершникові не загрожує падіння. Його ноги в мокасинах з оленячої шкіри, вивернутої хутром назовні, міцно прилипають до кінської спини. Нашийник висить біля гриви коня так вільно, що в нього можна просунути руку до плеча, і тоді червоношкірі, перехилившись набік, можуть пустити стрілу з-під кінської шиї або навіть з-під черева. А що вправляються у стрільбі вони багато, то майже завжди влучають.

Ми захопилися спогляданням військових забав червоношкірих, і я лише раз випадково кинув погляд назад — на щастя, дуже вчасно. Двоє вершників повільно спускалися до берега на узліссі й дуже уважно розглядали сліди команчів.

— Джентльмени! До нас їдуть гості! — застеріг я товаришів.

Всі подивилися назад, а Гоблін вигукнув:

— Та це Капітан із Кончесом!

— Точно! Всі бігом у ліс і ховайте сліди!

За мить усі наші супутники вже сховалися в густих заростях, а ми з Віннету зосталися неподалік узлісся, щоб непомітно стежити за розбійниками, які наближалися. Вони вже порівнялися з нами і, найпевніше, проїхали б далі, але в ту мить команчі видали свій бойовий клич, страхітливий і лютий, більше схожий на виття диких звірів. Обидва вершники завмерли на місці, обережно визирнули з-за повороту стежки, а потім відступили назад і зупинилися там, де раніше ховалися ми. Ми з Віннету встигли відповзти до наших супутників, але тут мені спала на думку одна ідея, яку я вирішив негайно здійснити.

Там, де стояли Капітан і його спільник, ріс величезний старий клен, а навколо нього були густі зарості. Мені вдалося непомітно наблизитися до розбійників і підслухати їхню розмову.

— Це команчі, — сказав Капітан. — Їх ми можемо не боятися, але треба з’ясувати, хто ті білі, з якими сидять їхні вожді.

— На такій відстані неможливо роздивитися їхні обличчя, — відповів той, кого Гоблін назвав Кончесом.

— Ми впізнаємо їх з одягу. Одного з них я бачу вперше, а другого затуляє вождь.

— Капітане, гляньте на коня, який стоїть біля коней вождів. Що ви про нього скажете?

— Чорт! Та це ж кінь нашого Лейтенанта!

— І я так думаю. Отже, один із білих — наш Лейтенант.

— Точно. Дивися, он він визирнув із-за спини вождя, я впізнаю його картату сорочку. Що будемо робити, Кончесе?

— Якби я знав ваші наміри щодо них, то міг би щось думати.

— Ну що ж, тепер настав час сказати тобі все. Я знав, що серед нас є кілька людей, яким не можна довіряти, тому не хотів тримати найкоштовніші скарби в таборі. Тому я заховав їх у місці, про яке знають тільки двоє — я і Лейтенант. Він хотів зустрітися з батьком, але призначив йому зустріч не в нашому таборі, а на Ріо-Пекос. Мені це здалося підозрілим, а коли він після нашої останньої поїздки на Льяно-Естакадо поїхав просто сюди, навіть не заїжджаючи в табір, я переконався, що він збирається заволодіти нашими скарбами. Індіанців він зустрів випадково — це поза всякими сумнівами, але що тепер робити? Під’їхати до них прямо зараз і відразу пристрелити за зраду чи поспостерігати за ним і схопити на гарячому?

— Остання думка мені більше до душі, Капітане. Якщо ми підійдемо до нього просто зараз і звинуватимо в крадіжці і зраді, він заперечить і скаже, що приїхав сюди тільки для зустрічі з батьком. А потім стане ще обережнішим, і ми не зможемо нічого довести. Нас двоє, їх теж двоє. А індіанцям довіряти не варто, тож невідомо, чия візьме.

Я прекрасно зрозумів задум Кончеса: він намагався відмовити Капітана від думки розправитися з Патріком на місці, щоб самому дізнатися, де заховані скарби.

— Правду кажеш. Ракурро ступили на стежку війни і стоятимуть тут недовго. Потім вони поїдуть своєю дорогою, а Патрік кинеться до схованки, але ми не дозволимо йому взяти те, що належить нам, якщо тільки скарби досі там.

— Що маєте на увазі? Хто може забрати скарби, якщо лише ви двоє знаєте, де схованка?

— Священне Вухо й Вбивча Рука обдурили нас.

— Але звідки вони дізнаються про схованку?

— Дуже просто. Я послав слідом за Лейтенантом Гобліна, тож мусив звірити йому таємницю. А тепер Вільямс убитий, а Гоблін безслідно зник, тому я підозрюю, що він приєднався до вестменів, щоб врятувати власну шкуру.

— Капітане, а чи не краще у такому разі нам…