Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Я повернувся до Бернарда: 

— Він належить тобі. Ти можеш зробити з ним що хочеш.

Схвильований розповіддю про смерть батька, Бернард мовчав, не знаходячи слів. У його серці жага помсти боролася з жалем і співчуттям. Він поставив полоненому кілька питань, а потім, так і не наважившись на помсту, сказав нам:

— Негідник заслужив на страту, але ми відпустимо його, Бог йому суддя!

— Це набагато гірше, ніж якби ми його вбили, Бернарде. Без зброї, пішки й без досвідчених супутників він не зайде далеко, і перший стрічний індіанець зріже з нього скальп.

— Ну то візьмемо його з собою й відпустимо на свободу в безпечнішому місці.

— Він буде для нас тягарем, до того ж у нас уже є один полонений. Тим більше, що вони можуть змовитися.

— Однаково нас буде четверо проти двох, ми з ними впораємося.

— Тут не йдеться про те, що вони зможуть перемогти нас фізично, я радше думаю про інші можливості нашкодити нам, якщо їх буде двоє. Я також не хочу судити його. Ми можемо дати йому одного з наших в’ючних коней і рушницю, і нехай забирається під чотири вітри. А тепер запитаймо думку Віннету.

Вождь апачів стояв осторонь і з незворушним виглядом слухав усе, про що ми говорили. Він підійшов до Гольферта і зняв ремені, що стягували його руки.

— Встань! — наказав Віннету.

Бранець підвівся, і Віннету запитав, показуючи на нього рукою:

— Білий чоловік змив кров убитого зі своїх рук?

— Так, — пробурмотів у відповідь переляканий Гольферт.

— Кров не можна змити водою, її можна змити тільки кров’ю. Так говорить Маніту і того ж вимагає Великий Дух прерії. Чи бачить білий чоловік дерево на березі річки?

— Бачу.

— А бачиш нижню гілку? Іди туди і зламай її. Якщо тобі це вдасться, я подарую тобі життя, тому що гілка завжди була символом миру й милосердя.

Ми всі були здивовані умовою, яку поставив перед полоненим Віннету. Гольферт пішов до берега, до якого було не більше ніж чотириста кроків. Гілка висіла не над водою, а над сушею, і зірвати її не було складно, але коли бранець підійшов до дерева і простягнув до нього руку, Віннету раптом підняв свою срібну рушницю. Пролунав постріл, і Гольферт звалився з простреленою головою в воду.

Ми стояли як укопані, а Віннету спокійно перезарядив рушницю і вимовив:

— Білий чоловік не приніс гілку, тому він помер. Дух прерії справедливий і добрий, але його милосердя не веде до зіпсованості. Білий убивця, якого ви називали Гольфертом, був приречений на смерть: від рук команчів, білих розбійників або від зубів хижих звірів!

Після цього Віннету сів на свого коня й поїхав далі не озираючись. Ми мовчки рушили за ним.

Сліди команчів було чітко видно на траві. Фарби на їхніх обличчях недвозначно свідчили про те, що вони вирушили у військовий похід, але мета цього походу явно була далеко звідси, а то вони поводилися б обережніше. Безумовно, Віннету знав, куди й навіщо вони прямують, але він був надто мовчазним, тож не сказав про це ні слова, поки в тому не було потреби. Я вже зібрався під’їхати до нього ближче, аж раптом пролунав постріл, а за ним ще два.

Ми зупинилися, Віннету подав нам знак повернутися назад, а сам поїхав до найближчого повороту, заховав коня в заростях і обережно визирнув з кущів.

Незабаром він повернувся і знаками покликав нас до себе.

— Команчі і двоє блідолицих, — сказав він і знову пішов у кущі. Ми подалися за ним, а Боб лишився вартувати Гобліна й коней.

Перед нашими очима була велика долина, оточена зусібіч річкою. На ній стояв загін червоношкірих. Біля самої води сиділи вожді команчів, їхні списи були встромлені в землю. Вони курили люльку миру з двома білими. Їхні коні паслися поблизу. Інші воїни розважалися звичним для команчів способом: змагалися у верховій їзді й умінні орудувати зброєю.

Обличчя білих неможливо було роздивитися здалеку, тому я знову дістав підзорну трубу й подивився крізь неї.

— Семе, поглянь і скажи мені, хто це там сидить? — сказав я, простягаючи йому підзорну трубу.

Він подивився в окуляр і тихо присвиснув:

— Тисяча чортів! Це ж Фред Морґан із сином! Звідки вони взялися на галявині та чому сидять з вождями й курять люльку миру?

— Та нічого дивного. Патрік їхав перед нами, а Фред Морґан ішов слідом Гольферта, ось вони й зустрілися. А з команчами вони й раніше жили в дружбі, ти ж чув.

— Та все правильно, але мені це дуже не подобається.

— Чому?

— А як нам дістатися до обох білих? Поки вони з червоношкірими, у нас немає шансів схопити їх.

— Не думаю, що вони надовго затримаються серед команчів. Навряд чи їм захочеться ділитися з індіанцями захованими поблизу скарбами.

— Тоді нам краще залишитися тут і подивитися, що буде далі.

— Звичайно, ми залишимося тут. Здається, індіанці не збираються їхати назад.

— А хіба Фред Морґан не буде далі переслідувати Гольферта? — запитав Бернард.

— Він дізнається від сина й команчів, що дорогою вони нікого не зустріли, і вирішить, що Гольферт утік іншим шляхом, — пояснив я. — Думаю, нам варто заховати коней.

Віннету кивнув на знак згоди, і я пішов далі в ліс шукати відповідну галявину. Вибравши затишну, закриту з усіх боків прогалину, я відвів туди наших коней.

Побачивши галявину з індіанцями, Гоблін показав