Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Мій індіанський брат веде багато воїнів? — запитав Сем апача.

— Уфф!

Цей індіанський вигук означає подив, і Сем, почувши у відповідь тільки вигук, подумав, що Віннету його не зрозумів. Тому повторив запитання:

— Я питав, чи багато воїнів веде мій брат-індіанець?

— Уфф! Нехай мій білий брат відповість мені, скільки потрібно ведмедів, щоб розправитися з кількома сотнями мурах?

— Досить одного.

— А скільки крокодилів треба, щоб проковтнути сотню жаб?

— Теж досить одного.

— А скільки вождів апачів треба, щоб убити сотню ракурро? Коли Віннету виступає на стежку війни, він не бере з собою воїнів, а йде один, тому що він вождь не одного племені, а всіх апачів. Варто йому простягнути руку, і де б він не був, до нього поспішать тисячі воїнів. У нього всюди очі й вуха, і він завжди знає, що роблять сини команчів, і в нього вистачить томагавків і ножів, щоб знищити всіх своїх ворогів.

Після цих слів Віннету звернувся до мене:

— Я знаю, що мій брат воліє говорити мовою зброї, але я прошу його розповісти мені, що привело його сюди і що він збирається робити.

Я коротко розповів йому все, що зі мною сталося від моменту нашої останньої зустрічі. Він уважно вислухав мене, а коли я закінчив, випустив останню хмарку диму з люльки, заховав її в мішечок і звівся на ноги.

— Нехай мої білі брати їдуть за мною!

Він вивів свого коня з чагарів і скочив у сідло. Ми зробили те саме і швидким темпом рушили в дорогу. Віннету їхав на давно мені знайомому ширококостому гнідому жеребці, схожому, на перший погляд, на заїжджену клячу. Тільки такий знавець коней, як Віннету, міг вибрати його для себе. Коли він біг галопом, його неможливо було наздогнати. Спокійна рись не втомлювала вершника, а до того ж кінь був надзвичайно витривалим і не задихався від довгого бігу. За розумом і відданістю він міг зрівнятися лише зі старенькою Тоні. Гострі та тверді, як сталь, копита розтрощили череп не одному вовкові й не раз змушували до втечі пуму. Коли Віннету сідав у сідло, здавалося, що вершник і кінь зливаються в одне тіло, єдину душу і єдину волю. Відважна й витривала тварина ніколи не підводила господаря.

Спустившись до річки, ми доїхали до місця переправи команчів. Схоже, що вони почувалися в цілковитій безпеці, бо навіть не спробували заховати сліди. Ми рухалися за ними, зупиняючись на кожному повороті й уважно вдивляючись уперед. Так тривало приблизно годину. Раптом на узліссі апач зупинив коня, подав нам знак мовчати й застиг. Я витягнув шию і напружив зір, намагаючись побачити щось крізь густе листя, але нічого не побачив.

Віннету м’яко, по-котячому, зістрибнув на землю, повісив рушницю на луку[20] сідла, вихопив із-за пояса ніж і без слова зник за деревами.

— Що з ним, Чарлі? — пошепки запитав мене Сем.

— Не знаю, Семе.

— Дивно! Він якийсь не зовсім нормальний. Хіба він не міг сказати нам, куди та навіщо йде?

— А хіба ти не чув його слова про те, що чоловік повинен говорити мовою зброї? Напевно, йому щось видалося підозрілим, і він пішов на розвідку. Невже тобі треба таке пояснювати?

— Але міг же він сказати, що його стривожило.

— Ми самі незабаром усе побачимо.

— Я не сумніваюся, що побачимо, але ми тепер не знаємо, як поводитися і що робити.

— Чому не знаємо? Ми повинні чекати тут, поки він повернеться або покличе нас.

— Маса Чарлі! Ви чули, маса? — несподівано подав голос Боб.

— Що?

— Там кричати чоловік!

— Де?

— Там, за поворотом.

Я запитально подивився на Сема й Бернарда, але вони теж нічого не чули. Однак Боб міг справді чути крик.

Раптом — тепер уже всі почули — пролунав різкий крик пересмішника. Навіть досвідчений мисливець або індіанець не зміг би відрізнити його від голосу справжнього птаха, але я знав, що це апач кличе мене. Ми давно домовилися подавати один одному знак криком пересмішника.

— І тут пересмішник! Куди тільки він не залітає!

— Цей пересмішник літає, де схоче. Це Віннету кличе нас.

Я взяв гнідого коня Віннету за вуздечку й пішов до узлісся, інші пішли за мною. Вождь апачів стояв за сотню кроків від лісу. Побачивши нас, він зник у чагарнику. Ми під’їхали й побачили, що в колючих заростях біля ніг апача лежить юнак, зв’язаний своїм власним ременем. Він тихо стогнав і з жахом дивився на Віннету.

— Боягуз! — гидливо вимовив апач і з презирством відвернувся від бранця.

Це був білий. Помітивши мене, він трохи заспокоївся, мабуть, колір моєї шкіри вселив йому надію на порятунок. А коли до нього підійшов Сем, бранець і тремтіти перестав, впевнений, що білі побратими не кинуть його в біді.

— Та це янкі! — вигукнув Сем. — Чому мій індіанський брат вирішив, що це ворог?

— Очі блідолицього брехливі, — коротко відповів Віннету.

Раптово позаду нас пролунав крик, а коли я обернувся, то побачив, що Бернард вдивляється в обличчя бранця.

— Гольферте?! Як ви тут опинилися?

— Містере Маршалле! — озвався бранець, який був явно знайомий з Бернардом. Однак, судячи з усього, ця несподівана зустріч була не дуже приємною для обох.

— Хто він такий? — запитав я.