Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Хто знає, де заховані папери?

— Тільки він і Лейтенант.

— Лейтенант?

— Так ми називаємо Патріка Морґана.

Тепер мені стало ясно, що означала Патрікова фраза в листі до батька: «Є можливість зірвати куш». Невже він надумав зрадити своїх спільників і втекти з грошима й паперами?

— Як далеко звідси та схованка?

— Я не знаю цього. Здається, Капітан не довіряє навіть Лейтенантові. Сьогодні Лейтенант у супроводі одного товариша виїхав на Хед-Пік, а я мав завтра піти їхнім слідом і стежити за ними.

— Он як! Але тоді Капітан мав би тобі сказати, де чекати Лейтенанта та його спільника.

Бранець замовк.

— Кажи правду! Ти заслужив на смерть, але ми відпустимо тебе, якщо ти нічого не приховаєш.

— Ви правильно здогадалися, сер. Мені справді наказали вбити Лейтенанта, якщо він поїде до схованки. Це в невеликій долині, я бував там раніше, але вам за описом не вдасться знайти це місце.

— Він просто описав тобі долину чи назвав точне місце?

— Капітан не сказав мені точного місця. Він велів мені сховатися й застрелити Лейтенанта, якщо той з’явиться в долині.

— Я обіцяв дати тобі свободу і дотримаю слова, але тільки після того, як ти проведеш нас до цієї долини.

— Я зроблю все, що накажете.

— І запам’ятай: твоє життя висить на волосині. Якщо ти спробуєш обманути нас — тобі кінець. Ти поїдеш з нами як полонений.

— Нам час іти, — втрутився Сем. — Тепер знаємо все, що нам потрібно.

— Візьмемо з собою золото й те, що нам знадобиться в дорозі: зброю, порох, кулі, тютюн та їжу, — сказав я. — Захопимо також дещо на подарунки для індіанців, якщо ми з ними зустрінемося: ковдри, намисто, ножі. Відбирайте товар, а я тим часом подивлюся на коней.

Мені з першого погляду сподобалися чотири невеличких конячки мічиганської породи, немов створені, щоб носити важкі тягарі. Крім них, я відібрав трьох мустангів, щоб замінити втомлених і змучених шкап Бернарда й Боба; третій кінь був для зв’язаного Гобліна.

Тут же знайшлися і в’ючні торби. Запакувавши все, що ми збиралися взяти з собою, ми навантажили коней і були готові рушити в дорогу. Загалом у нас вийшло вісім торб, тобто кожен кінь мав би нести дві. Усе, що ми залишали на місці, ми склали у купу, на дні якої розмістили порох, який не змогли взяти з собою, ближче до пороху поклали легкозаймисті речі.

— Що будемо робити з рештою коней? — запитав Сем.

— Боб розв’яже їх і відпустить у прерію. Звичайно, розбійники потім можуть зловити кількох із них, але я не хотів би вбивати тварин! Ви їдьте, а я залишуся і підпалю цю купу.

— А чому не зробити це вже зараз? — запитав Бернард.

— Вогонь видно здалеку, і стейкмени відразу поквапляться назад, тому краще буде, якщо ви від’їдете подалі. Я наздожену вас.

— Все правильно, Чарлі. Вперед, хлопці! — вигукнув Сем і скочив на свою Тоні. За ним потягнулися навантажені коні, а позаду їхали Бернард і Боб, ведучи між собою коня, на якому сидів зв’язаний Гоблін. Зачекавши хвилин п’ятнадцять, поки не затихне цокіт копит, я почав розсипати порох зверху на награбоване добро. Ми розрізали одну з ковдр на довгі смуги і облили їх мастилом, цей ґніт завдовжки десь із двадцять метрів простягнувся від моїх ніг до пороху. Підпаливши кінець, я взяв мустанга за вуздечку і пішов стежкою. Дійшовши до останніх кущів, стрибнув у сідло, і тієї ж миті позаду прогримів вибух: це розривалися загорнуті у ковдри патрони. За моєю спиною палахкотіли чагарі, вогонь безжально пожирав награбоване у нещасних мандрівників.

Там, де сходяться кордони Техасу, Нью-Мексико й Арізони, там, де притоки Ріо-Ґранде стікають із хребтів та відрогів гір Сьєрра-де-Лос-Орґанос, Гваделупе й Ріанка, розкинулася величезна дика країна. Безладні нагромадження скель, глибокі ущелини з прямовисними стінами, вкриті незайманими лісами долини зберігають первісну, незіпсовану цивілізацією красу.

Вітер підхоплює квітковий пилок та насіння й перекидає їх через гірські хребти та вершини, завдяки чому в долинах і на луках буяє рослинність. Чорні та бурі ведмеді блукають там, нагулюючи жир перед холодною зимою, яку проводять у затишних барлогах. Стада бізонів, які налічують кілька сотень голів, із тупотом протискаються крізь вузькі проходи і кочують у пошуках нових пасовищ. Тут же час від часу з’являються білі й постаті червоношкірих, такі ж дикі, як ті простори, і коли вони зникають, то ніхто не знає, що з ними сталося, бо скелі мовчать, мовчить і ліс, а людина досі не розуміє мови звірів.

Іноді сюди приїде відчайдушний мисливець, який покладається лише на себе самого й на свою рушницю, часом тут знаходить притулок утікач, який переховується від кари за свої злочини, крадеться індіанець, який вийшов на стежку війни проти всього світу, тому що весь світ — і білих, і червоношкірих — оголосив його поза законом. Тут із-за кущів може раптово з’явитися хутряна шапка білого мисливця, крислате сомбреро мексиканця або схожа на шолом, зав’язана вузлом на маківці чорна грива індіанця.

Чого треба тут кожному з них, що привело їх у ці недоступні місця? Відповідь завжди одна — ворожнеча з людьми і боротьба за існування. Однак вижити тут так важко, що іноді здається: життя не варте тих зусиль, яких доводиться докладати, щоб його зберегти.

Внизу по рівнині проходить межа між володіннями апачів і команчів, там вершаться справжні подвиги, про які мовчить історія. Часом після кровопролитного бою не один переможений, а цілі їхні загони змушені шукати порятунку в цих неприступних горах, де чекає на них новий бій не на життя, а