Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

ні Бернард Маршалл, ні Боб були не надто вправними в мистецтві підкрадання, нам вдалося непомітно підповзти до галявини, де мав би ховатися вартовий. Там я наказав моїм товаришам залягти в кущах, а сам знайшов те місце, де лежав удень і підслуховував розмову Вільямса з Капітаном. На галявині палахкотів вогонь — якщо не багаття, то щонайменше смолоскип. Я припав до вирізаної щілини, побачив, що грабіжники готуються в дорогу, і почув голос Капітана:

— Якби ми знайшли хоч найменший слід, я припустив би, що один із них підслухав нас, — говорив Капітан. — Але слідів немає. Куди ж тоді, чорт забирай, подівся мій пістолет? Невже я загубив його вранці дорогою і не помітив цього, коли знімав пояс? Гоблін, ти справді бачив усіх чотирьох?

— Як зараз бачу вас, Капітане. Троє білих і негр, а поруч паслися коні. Один кінь більше схожий на безрогу козу.

— Це стара шкапа Святого Вуха. Вона не менш відома, ніж її господар. Сподіваюся, вони тебе не помітили?

— Ні. Ми з Вільямсом під’їхали до них на безпечну відстань, а потім я підповз ближче і все роздивився.

Учень Флорімона виявився розумним і обережним, не забув науки старого вестмена і вислав розвідку до нашого табору. На щастя, на той момент я вже повернувся.

— Тоді все має бути тут! Вільямс утомився, тому нехай залишиться в таборі, а ти, Гобліне, станеш на варті біля стежки. Всі решта вперед!

У тьмяних відблисках багаття я побачив, як піднялася завіса, відкриваючи прохід, і дев’ятнадцять озброєних до зубів розбійників вийшли зі сховку, залишивши на місці лише двох. Вони ще навіть не пройшли по стежці, коли я вже лежав біля Сема.

— Що там, Чарлі? Мені здалося, що вони пішли?

— Так. Залишилися тільки вартовий біля стежки і Вільямс. У Вільямса немає зброї, а у вартового — рушниця в руці. Нам краще трохи зачекати — раптом хтось щось забуде й повернеться. Але готуймося до нападу! Бернарде, Бобе, залишайтеся тут, поки ми з Семом не повернемося по вас.

Ми з Семом залягли в кущах біля стежки, терпляче вичікуючи. Минуло хвилин десять — розбійники не поверталися. Не підозрюючи про небезпеку, по стежці повільно йшов вартовий. Коли він підійшов до нас, Сем скочив на ноги і схопив його за горло, а я стягнув з бідолахи куртку, відірвав рукав і заштовхав його розбійникові в рот. За мить він лежав у колючих кущах зі зв’язаними руками й ногами.

— Уперед! — скомандував я.

Не криючись, ми пішли стежкою, розсунули завісу зі зрізаних гілок хмелю й вийшли на галявину. Вільямс сидів біля багаття спиною до нас і тримав над вогнем шматок м’яса. Я підійшов до нього впритул, але він мене не зауважив.

— Тримайте м’ясо вище, містере Вільямсе, щоб не пригоріло, — сказав я.

Від несподіванки він здригнувся, повернувся на звук голосу і завмер на місці.

— Добрий вечір! Я мало не забув привітатися, а з джентльменом вашого рівня завжди слід поводитися якомога ввічливіше.

— Вби… Вбивча Рука, — насилу витиснув із себе він. — Чого вам тут треба?

— Чого мені треба, Вільямсе? Хотів повернути Капітанові пістолет, який позичив у нього, поки ви розповідали про зустріч із нами.

Вільямс повільно підтягнув до себе ноги, немов готуючись до стрибка і перевіряючи, чи зможе дотягнутися до рушниці, але та лежала надто далеко, поруч був лише ніж.

— Сидіть спокійно, Вільямсе, за кожен зайвий рух ви можете заплатити життям. По-перше, пістолет вашого Капітана заряджений, а по-друге, якщо озирнетеся, то побачите, що я тут не один.

Вільямс повернув голову й побачив просто перед собою дуло Семової рушниці.

— Чорт! Мені кінець!

— Можливо, ще не кінець, якщо будете поводитися чесно і зробите все, що я скажу. Бернарде, Бобе, ідіть сюди! — голосно покликав я.

За мить поряд зі мною стояли негр і молодий ювелір.

— Бобе, там, на сідлі, висить ласó, принеси його і зв’яжи цього чоловіка.

— Тисяча чортів! Живим ви мене не візьмете ще раз! — скрикнув Вільямс, вихопив ніж і встромив його собі в груди.

— Боже, прости йому всі гріхи, — сказав я.

— На його сумлінні понад сто життів, — похмуро вимовив Сем. — Ще ніколи удар ножем не був таким доречним.

— Він сам себе засудив, і сам виконав вирок. Слава Богу, нам тепер не доведеться цього робити.

Ми послали Боба по вартового, залишеного в кущах біля стежки, і незабаром Гоблін уже лежав біля наших ніг. Я вийняв кляп з його рота, він глибоко зітхнув, сів і злякано втупився в мертве тіло Вільямса.

— Те саме буде і з тобою, якщо не розповіси нам усе, що знаєш.

— Я все скажу! — пообіцяв переляканий бранець.

— Тоді за порядком. Де заховане золото?

— Воно закопане за мішками з борошном.

Боб легко порозкидав важкі мішки, немов це були невеличкі торбинки з тютюном. Бернард знайшов мотику, лопату і взявся до роботи. Незабаром ми стали власниками такої кількості золотого піску і злитків, що один кінь заледве вивіз би все це на собі.

Я здригнувся, уявивши, скільки нещасних шукачів смертоносного металу загинуло в пустелі від рук грабіжників, щоб тут зібралося таке багатство, цей смертоносний пил, як правильно називають іноді золотий пісок. Золотошукачі, які повертаються додому, несуть із собою зовсім небагато здобутого золота, бо вважають за безпечніше міняти його просто на копальнях на цінні папери. Усі ці папери теж мають бути десь тут.

— Де гроші й папери, які ви забрали у ваших жертв? — запитав я Гобліна.

— Вони заховані далеко звідси. Капітан не хотів зберігати їх тут, бо серед нас були люди,