Дикі банани - Аркадій Фідлер

Тим часом люди вже сходилися, тільки все ще мало було головних героїв хан куонгу — молоді. Це частково пояснювалося тим, що хлопці й дівчата довго працювали в полі, а потім їм треба було ще помитися. Отже, на поміст сходили самі літні жінки з кулеподібними коками на головах. Вони несли в кошиках веретена й клубки бавовни і, сідаючи на низенькі стільчики, снували нитки. Обличчя в них були невиразні, жін, ки в чорних сукнях виглядали, наче сови.

Я звернув на це увагу Тунга:

— Чому жінки такі смутні? Напевно, воліли б сидіти в своїх хатах за вечерею?

Тунг запитав про це у Куйєна, а тоді пояснив:

— Ні, товариш Куйєн ручиться, що вони не смутні. Це тільки так здається.

— А сумні обличчя?

— Товаришу, — посміхнувся Тунг як людина, що добре розуміється на цій справі, — вони просто зосереджено працюють.

Поступово майдан заповнили чоловіки, жінки, прибігли діти. Молоді все ще не було. Нарешті з’явилися дві святково вбрані козулі в білих кофтах з срібними пряжками спереду, але не» в доброму гуморі.

Щоправда, надходили й хлопці у віці, визначеному для любовних конкурсів, але ні ті, ні інші не поспішали з забавою. Та й справді, до кого ж вони залицятимуться? До літніх матрон, що сиділи на помості замість молодих дівчат? Ролі помінялися, ми ставали предметом найбільшого зацікавлення на цьому хуанському майданчику.

Сонце сідало, і тінь гори подовжувалася, вкриваючи вже навколишні рисові поля. Протилежні схили ще променіли червоним блиском сонця, але в самому селі день швидко згасав.

Конкурс підводив, бо ще, як мені пояснювали, було надто рано. Доводилося показувати щось інше. Хоч би гру на флейті, незмінному інструменті закоханих.

Флейта відіграє на Далекому Сході надзвичайно важливу роль у любовних оправах. Нею користуються тільки чоловіки, і той, хто вміє на ній добре грати, володіє жіночими серцями. Мене запевняли, ніби в м’яких, ніжних звуках флейти такі непереборні чари, що закоханий може не тільки розповісти своїй обраниці про почуття, які володіють ним, але й викликати у неї гарячі сльози та безмежну відданість йому.

— Є в Хуані відомий флейтист, — заявив Куйєн, — не одна жінка заходилася слізьми, слухаючи його гру.

Відомий флейтист уже пройшов на майдан і почав грати на флейті. Ми підійшли до нього. Це був таї не першої молодості і не дуже гарний, зате на голові носив тропічний шлем, а на руці — годинника. Музикант з великим натхненням виконував мелодію любовного закляття. Мені шепнули на вухо, що це саме те закляття, перед яким не встоїть жодне жіноче серце. З прикрістю я подумав, що на мої недосвідчені вуха це не оправляє великого враження. А втім, я напевно помилявся, бо, глянувши на Тунга, Дьєна, Хунга, Куйєна і двох чи трьох селян, — пересвідчився, що всі вони дуже зворушені.

Поряд з флейтистом сидів дідусь, який, незважаючи на свою дряхлість, приплентався на свято. До його вух, мабуть, уже не доходили спокусливі любовні звуки, але він занепокоєно стежив за моїм обличчям, щоб вичитати в ньому враження, викликане грою флейтиста. Відчуваючи натхнення музиканта і захоплення моїх друзів, я дивився на себе як на святотатця.

Випадково я поглянув убік. Що це? Недалеко стояла молода матір з немовлям на спині і теж слухала гру. Але в її очах не було побожності. Більше того, жіночка не могла стримати своєї веселості і, прикриваючи рот долонею, сміялася. До такого настрою привели її любовні закляття флейтиста!

Я подивився навколо. На майдані зібралося вже повно людей і панував» притишений гомін. Хто стояв близько, той прислухався до звуків флейти так уважно, як і мої друзі, але ті, що були позаду, взагалі не слухали, бо майже нічого й не чули. Мене вразив вигляд дванадцяти чи тринадцятирічної дівчинки, що стояла біля мене з маленьким братиком на спині. Цей підліток був, певно, єдиним слухачем, що всім серцем вбирав звуки флейти. Красиві чорні очі дівчинки були задумливі, її дитяча душа, мабуть, літала десь далеко, снуючи золоті сни кохання.

А поруч стояло ще двоє дівчат, теж дуже молоді, але не такі наївні. Видно, вони вже знали, що таке любовне закляття і як його треба розуміти. Тому обидві кипіли від незадоволення і не приховували своїх сумнівів. Якби флейтист бачив, якими красномовними гримасами одна з них висловлювала розчарування, то не витримав би і заридав.

Ні, щось тут зараз не клеїлося, конкурс не справджував надій. Флейта звучала надто фальшиво, ставало нудно. І тут господар близької садиби, на щастя, нагадав нам про чай. Його повторне запрошення ми охоче прийняли. До великої хати вели сходи, а не драбина, як до інших. На очеретяній веранді милася дочка господаря, що прийшла недавно з поля.

Настав чудовий вечір. Люди розійшлися по хатах, і Хуана повернулася до свого звичайного життя. В усьому відчувалися спокій, зичливість. І я чудово розумів мандрівників, що, пізнавши очарування таїського села, воліли надовго лишитися серед його мешканців.

Хоча любовний конкурс і не вдався, та, вирушивши присмерком у зворотну путь, я і мої друзі були у піднесеному настрої.

Але це тривало не довго. Вже на половині дороги всі заспокоїлися, затихли, повернулися до своїх офіціальних обов’язків.

Коли наближалися до Туан Чау, було вже зовсім темно, і кілька тьмяних вогників по той бік озера вказували