Дикі банани - Аркадій Фідлер
Раніше любовні конкурси мали переважно матеріальний грунт, так само, як і звичай «робити зятя».
— Хан куонг, — пояснював Куйєн, — під час війни забули і, мабуть, не згадали б зовсім, коли б ми не дбали про розквіт гідних звичаїв та народних розваг. У Хуані оце робимо перші спроби відновити хан куонг…
— І успішно?
Куйєн на хвилинку завагався, але й оком не змигнув:
— Дуже! Люди збираються щодня. Старі, молоді…
— І молоді теж?
— Насамперед молоді, хоч для них це й новина. Старші показують їм, як відбувався хан куонг до війни, і молодим подобається…
Було ясно, що народна влада відновлювала любовні конкурси не в інтересах батьків — власників дочок, а для того, щоб показати, чи, може, навіть і нав’язати своє розуміння моральної суворості. Отож, наближаючись до Хуани, я почував себе так, ніби ми під’їжджали до якогось поля бою.
Кілька хвилин їхали тією самою дорогою, що вела до Туан Чау. Там, де невеличке джерело перетинало шлях, ми вийшли з машини, хоч жодного селища не було видно. Стежкою вздовж струмка пішли вгору і вже через кількасот кроків перед нами розляглася широка чудова рисова долина, оточена звідусіль досить стрімкими схилами.
Сонце вже спускалося до заходу, і вся долина палала чарівним полиском золота. Це фантастичне видовище змінювалося барвами троянд і міді, живиці і бурштуну. Палали жовта рисова стерня й білі кручі вапнякових гір, зелені букети дерев на високих скелястих урвищах і навіть лазурний купол неба над долиною. А те, що все це було таким золотим від сонця, робило враження непереборної усмішки, повної добрих ознак. На село Хуана, перші хати якого були за кілька десятків кроків од нас, вже падала тінь найближчої гори, але це була не зловісна тінь, бо й саме село випромінювало відблиски від протилежних, ще ясних схилів. Таким пишним світлом неба й землі вітало нас село, і ми визнали це доброю прикметою.
На жаль, люди не встигли підготуватися до обряду. І не з своєї вини. Таї ніколи не пропускають нагоди повеселитися; а тут траплялася неабияка нагода — приїхав мандрівник з далекої Польщі. Єдиною причиною того, що село не приготувалося, було обмаль часу. Селяни дізналися про новини в полі, бо саме були жнива. Щоправда, при звістці про гостей люди кинули роботу, але робили все неквапливо, а хвилини летіли.
Село чимале — кілька десятків хат — і досить заможне. В цих місцях спокійно жили колишні багатії, хоч у них і відрізали частину землі, наділивши нею бідноту. Стояла сонячна погода, відчувалося, що всі задоволені і в доброму настрої. Я не дивувався, що саме це село обрали для перших спроб любовних конкурсів. Люди, очевидно, знайшли тут таємницю щастя і мали такий вигляд, наче їм постійно хотілося посміхатися, танцювати й розважатись. Насамперед, танцювати, бо без цього не можна уявити собі молодих таї.
Перші женці й жниці вже поверталися з полів. Усі вони несли нелегкі кошики, повні рисового зерна, але, незважаючи на це, рухалися з чарівністю, яку ми бачимо у нас тільки на виставках мод. Тут ніхто нічого не виставляв, усе відбувалося з природною простотою, і все-таки була тут якась дивна святковість.
Жінки, здавалося, пливуть у легкому стриманому танці. Це були дівчата й молодиці. Довгі до кісточок, обтягнуті спідниці ще більше підкреслювали плавність їхньої ходи. Яким чудом ці селянки, що виконують тяжку роботу і в полі і дома, до похилого віку зберігають такі гнучкі стрункі талії і стільки грації в кожному русі?
Ось із хати назустріч женцям вийшла молода жінка. Вийшла? Ні, випурхнула, пересуваючись легкими плавними рухами. Хащі навколишніх гір багаті павами. Це, безумовно, у пави перейняла вона оті граціозні рухи. Жінка йшла, трохи вихиляючись і по-молодечому взявшись правою рукою в боки, а мені здавалося, що вона виконує фігури іспанського танцю, повністю перенесеного у ці азіатські краї. Але вона й не думала танцювати. Жінка просто йшла до женців і щось гукала; її танцювальні рухи були мимовільні.
— На хан куонгу бувають і танці? — спитав я.
— Ні, танці то інша річ. Прийде й до них черга, а поки що поновлюємо любовні конкурси, — пояснив Куй єн.
Коли ми приїхали, чемні жителі почали швидше збиратися, щоб встигнути засвітла сфотографуватися. Нас провели на невеличкий майдан посеред села, де стояв очеретяний поміст для хан куонгу. На цьому квадратному помості завширшки і завдовжки десять кроків могло сісти кілька десятків чоловік. На жаль, ми не застали на ньому нікого.
Стовпи, на яких стояла ця естрада, здіймалися високо над нею й були з’єднані між собою багатьма мотузками. На цих мотузках-гірляндах тріпотіли в повітрі шматки білого й червоного паперу, вирізані у формі риб. Поміст і ці оздоби дуже нагадували мені естради для наших сільських оркестрів, тільки хуанська естрада була дещо просторіша. Мої друзі пояснили, що ці шматки паперу не прикраси, а зображення духів, які опікають хан куонг.
До нас підійшов симпатичний таї у чорному береті — господар однієї з сусідніх хат — і запросив до себе на чай. У нас не було часу, і від чаю довелося відмовитися.
Наш новий знайомий користувався великою повагою в селі й симпатіями у влади: він ішов у ногу з часом, а одну з своїх дочок видав без «роблення зятя» за працівника адміністративного комітету провінції. Приймаючи мою відмову з стриманою ввічливістю, він заявив, що
