Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

— Цей доктор, мабуть, полюбляє спорт, — не дуже впевнено спробував захиститися Йонел.

— Краще визнай, що він може… може поставити тебе на місце…

— Твої жарти схожі на облізлу кицьку.

— Ось тут ти помиляєшся, — одразу ж заперечив Дан. — Вони схожі на тебе, бо так само безглузді…

Сварка поволі розгорілася й доходила вже до верхньої точки, коли об’єкт, який спричинив її, вийшов нарешті зі складу в супроводі Лучії, Віктора та Урсу.

— Непогано… — зі знанням справи похвалив прибулий. — Мені подобається. Я переконаний, що й діти… пардон, юнаки можуть іноді бути серйозними. Це добре, добре…

Йонел не забарився похвалитися:

— Якби ми вирушали просто в експедицію, це було б одне. Не знаю, чи казала вам Лучія… ми підготувалися до наукової експедиції, а не просто до екскурсії…

— Лучія мені начіпляла дзвіночків на вуха, — погрозив їй доктор. — Від них мені й досі непевно дзвонить у голові. Перепрошую, я не хочу видатись нескромним, та чи не міг би я дізнатися про мету вашої експедиції?

Йонел тільки цього й чекав:

— Ми хочемо уточнити карту району, скорегувати її, виправити помилки, які, можливо, допущені там, і доповнити її. На карті, яку ми знайшли в музеї, повно білих плям… вона дуже приблизна й поверхова…

— Непогано, — погодився доктор. — Мені подобається, дуже подобається. А в ваші плани, мабуть, входить скласти й карту печери?

Новий поворот збив з пантелику всіх черешняків. Юнаки домовлялися не говорити батькам надто багато про печеру, а представити її так, ніби вона не являє для них якогось особливого інтересу, мовляв, вони відвідають її мимохідь. Запитання загнало їх у безвихідь. Дан, скориставшись нагодою, що доктор не дивиться на нього, моргнув Лучії — хай вона відповідає.

— Ми зайдемо і в печеру, — сказала вона. — Але я тебе дуже прошу, таточку, не прохопись про це ніде жодним словом. Це наша цілковита таємниця!

— Ти не довіряєш своєму батькові? — вдав із себе і здивованого, і ображеного доктор Істрате.

— У кожного свої наміри, — втрутився Йонел. — Я, приміром, хотів би зробити важливе наукове відкриття…

— Непогано… Мені подобається…

Це прозвучало ніби як запрошення продовжувати, і Йонел не розгубився:

— Ви знаєте… Гірські утворення в нашому регіоні дуже старі, від палеозойської ери. Але я думаю, що вони, ці утворення, насправді пізніші, а існують ще одні, давніші.

— Тобто… так вважає наш учитель природознавства, — уточнив Дан. — На передостанньому уроці…

— Пробач, — урвав його Йонел. — Значить, я хочу довести, що палеозойські формування не найдавніші…

— Ага! — збагнув Лучіїн тато. — Ви хочете скористатися цим природним дуплом, цим зондажем, який являє собою печера, щоб знайти найдавніші відкладення…

— Точно! — гаряче потвердив Йонел. — Я цілком певен, що ми натрапимо на значно давніші утворення.

— А в найгіршому разі — на залишки старого граніту, — сказав Віктор.

— Будемо сподіватися, що вам пощастить, — усміхнувся доктор. — Ну, якщо ви до кінця були щирими, то відвертість за відвертість. На звичайнісіньку екскурсію я Лучію з вами не відпустив би. Але оскільки ви за всіма правилами задумали наукову експедицію, то це інше діло. Я пересвідчився, що ви ретельно підготувалися до неї, і вірю, що будете обачні. Саме тому я й хотів би дати вам одну пораду…

— Ми не забудемо її! — запевнив Дан.

— Ви її спершу вислухайте… — вів далі доктор. — Мені сподобалось, як ви грунтовно підготувалися… А втім… ви дещо упустили, а воно суттєве. Це я вам кажу не як медик, а як досвідчений турист… Перед тим, як іти до вас, я спитав Лучію, чи маєте ви аптечку, і… врешті… вирішив підготувати її для вас сам. Тому ми й запізнилися, за що просимо обоє у вас вибачення.

Лікар передав аптечку, міцно потиснув усім руки, побажав усіляких успіхів і вже від хвіртки помахав на прощання рукою.

Вечір накривав місто темними хвилями. Тіні спершу були прозорі, нечіткі, тремтливі, але в них уже вгадувалися паростки отих загадкових тіней, які густо проростуть уночі. Ліниво загорялися ліхтарі, розганяючи темряву.

Черешняки були у парку в центрі міста, в мовчазній тіні велетенського дерева. Їх зібрав туди Урсу спеціальним досланням, яке використовувалося тільки в нагальних випадках. Прийшли всі, в тому числі й Марія, скорившись владному закликові. Всі дивилися в одному напрямку, на естраду для духового оркестру. Перед самісінькою естрадою на лаві без спинки сидів рівно й непорушно, дивлячись у зеніт, Петрекеску — мисливець, власник надувного човна.

— Невже то він? — спитала Марія. — Мов стовп або стовбур якогось дерева. Невже можна сидіти закам’яніло стільки часу?

— То, мабуть, його привид, — спробував пожартувати Дан.

— Не гаймо часу, — зважилась Лучія. — Треба щось робити! Хто піде до нього?

— Підемо всі! — згадав Дан колишню свою пропозицію. — Може, ми його розчулимо і він дасть нам човна…

Черешняки пішли групками, по двоє, мовчазні, не чуючи землі під собою. Такий хід несвідомо запропонували Марія й Дан, які йшли перші. Підійшовши ближче до дерев’яного підвищення, група швидко розгорнулася віялом, оточивши лаву, на якій сидів Петрекеску. Мисливець підскочив, ніби його шпигонули голкою, а руки миттю сягнули в кишені.

— Що таке?.. Що таке?.. — забелькотів він.

— Добрий вечір! — хором привітали його черешняки.

— Що ви хочете? — спитав він, усе ще спантеличений.

— Ви нас не пригадуєте?.. — почав Урсу. — Ми вже зустрічалися з вами на пагорбі, отоді, коли просили човен…

Мисливець пильно придивився до них, спершу трохи недовірливо, але поволі-поволі заспокоївся. Трьох із