Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

— І ви їх бачили? — спитав Йонел.

— Отак само, як вас біля себе. Кілька привидів за два метри. І вони так горлають, друзі мої, аж голова розколюється. Хто їх раз побачить, то вже не буде нормальною людиною, слово честі!

— Це вже точно! — потвердив Віктор.

— Так, так, друже мій! Я не помиляюся. У мене гострий зір. Так і Добреску сказав мені на Оленисі: «Хлопче! У тебе зіркі очі!» Це велике діло, друзі мої, слово честі!

Дан уже не міг терпіти. Він тільки й спромігся запитати таким тоном, яким питають, котра година або де найближча поштова скринька:

— Ви з нас кепкуєте чи з вас хтось покепкував?

Мисливець гордовито підвівся з лави:

— Юначе, я тобі не дозволяю! І прошу тебе бути ввічливим! Ти знаєш, із ким розмовляєш? Слово честі! Навіть тоді, на Оленисі, Добреску сказав мені…

— То ви й нам скажіть! — урвав його Дан. — Ви даєте нам човен чи ні?

Ультиматум розгнівив мисливця:

— Вам має бути соромно! Якби тут не було директорового сина, то я міг би сказати, що ви — справжні віслюки, слово честі!

Директорів син зрозумів, що саме нагода втрутитися:

— Ми дуже красно просимо вас хоч сказати, ви зможете чи не зможете позичити нам човен?

Петрекеску безсило опустив плечі перед Йонелом:

— Любий мій, це неможливо. Колись я зміг би, але зараз не можу… Човен я давно продав, слово честі!

Черешняки відчули, як у них хитнулася земля під ногами. Хто й за що прирік їх на такі тортури?

Дан кинувся на мисливця, мов божевільний. То щастя, що Урсу встиг зупинити його в останню мить.

— Ну, гаразд, добродію! — заверещав Дан. — Ви не могли нам сказати цього перед тим, як морочити голови всіма цими колодами, Добресками, Оленихами та іншою маячнею?

Мисливець аж запінився від люті. Слова вилетіли з його вуст, мов набої:

— Юначе! Слово честі!

Після цього швидко, по-військовому підвівся.

Урсу заплющив очі й впав опукою на лаву:

— Добродію! Якщо так триватиме ще хвилину, то ми вирвемо з корінням он те дерево й посадимо його вам на голову замість капелюха! Слово честі!

Дерево, на яке він показував, було найбільше в усьому парку.

Ніч уже розкошувала на повну силу. З непроглядним мороком, з несподіваними шумами, з незліченними таємницями. І з місяцем, промені якого заплутувались у гущавині.

На розі вулиць два хлопці, вступивши до спілки з нічними духами, пошепки підганяли один одного:

— Іди ти, каракатице заклякла!

— А чому не йдеш ти?

— Тобі страшно, бовдуре! Кістки твої залишились у пальті…

— Мені страшно? А ти не бачиш, що сам тремтиш, мов невипрана ганчірка?

— Якщо я не вставлю тобі металевих кілець у щелепи, то натру язика наждаком, йолопе!..

Так, це були вони — Сергій і Трясогузка. І розмовляли своєю, ясна річ, звичайною мовою. Хотіли щось вчинити, але їм бракувало сміливості.

— Отже, ти не йдеш? Я хочу знати точно!

— Ти ж не шеф. Врешті-решт, хто ти такий? Віл… Я повертаюся…

— Стривай! Мені блиснула велика думка! А що, як нам піти вдвох?

— Згода. Ходімо разом…

Треба було аж півгодини, щоб вирішити таку просту справу.

Нарешті вони, спершу повитріщавшись на всі боки, вирушили. Ступали навшпиньки, тулячись до парканів, ховаючись у тіні дерев, мов двоє людей з нечистими намірами… Якась вулиця… ще одна… Велика хата з багатьма вогнями, перед якою вони закам’яніли на хвильку.

— Йонелова хата, — прошепотів Трясогузка. — Бачиш, як добре, що ми захопили карту!..

— А хто не знає, що це Йонелова хата? — огризнувся Сергій.

Вони пішли далі, крадучись у тіні парканів, остерігаючись зчинити бодай найменший шум. Зупинилися за якимось рогом, перед міцними ворітьми. Заглянули на подвір’я. Там — ані руху. Жоден звук не порушував нічної тиші. Маленька, мов іграшка, хатка, яка тонула в зелені, нечітко виднілась при місячному сяйві. В одному з вікон світилося.

— Якщо він удома, то попросимо позичити підручника з фізики, — прошепотів Сергій. — Скажемо, що готуємося до переекзаменовки.

— Думаєш, він такий простодушний? Аби не пронюхав чогось та не було прикрощів…

— Ні, що ти! Ми легко обведемо його. Скажемо, що їдемо разом завтра вранці в село на всі канікули. Скажемо нашу вигадку, що загубили книжки… Виплутаємося…

— Виплутаємося, — погодився Трясогузка, — але тоді — прощай, плане…

— Може, його нема вдома… Ох, господи!

Лоботряси зібралися з духом і зайшли на подвір’я.

Перед самою хатою їх щось ніби легенько зупинило, і вони знову відчули дрож та взаємне презирство.

— Ну, що? Ти замерз?.. Не вб’є ж він нас за те, що ми прийшли позичити книжку з фізики…

Сергій, згнітивши серце, постукав у двері. Зсередини почувся жіночий голос:

— Заходь, синку, заходь, двері ж не замкнені…

Вони підштовхнули один одного, але зайшли обидва разом. Ледь пролізли у вузькі двері.

— Добрий вечір! Урсу вдома?

— Нема, і навіть не сказав, куди йде. Та ви сідайте, дітки… Він має ось-ось бути, бо завтра йде, а треба ж і поспати трохи…