Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

Побачивши сина на сцені, жінка відмовилась від подальшої балачки, щоб присвятити себе оплескам і вітальним жестам, поправивши перед тим на собі капелюшок. Вільна мить для людей ззаду неї була дуже коротка, аби вони могли встигнути побачити щось. Коли Йонел спускався зі сцени, вона почала поправляти капелюшок. Але після цього, повернувши голову праворуч, Йонелова мама побачила замість сором’язливого чоловіка жінку, одягнуту в чорне, мов черниця, у вишневій хустці на голові. Нова сусідка не дуже сподобалась їй, особливо тому, що усміхнулась до неї надто по-панібратському. Щоб відбити в сусідки будь-яке бажання поговорити, елегантна дама одразу перейшла в атаку:

— У вас, здається, теж є хлопець, однокласник мого сина… Чому він не бере приклад з Йонела? Він, часом, не має переекзаменовки?

Жінка в чорному не розгубилася:

— Він, бідолаха, доглядає хату, бо батька в нього нема… уже сім років… Те, що треба робити, я його вчу… а в школі він учиться сам. Виплутується якось…

— Аби він не залишився на другий рік, бо втратить друзів. Йонел не буде…

Несподівана хвиля тиші зупинила її. Директор приготувався вручати почесну премію і вперше вимушений був удатися до розлогих пояснень:

— Цього року, — почав він, — ми мали два кандидати на почесну премію. В обох у них однакові дані, обидва мають бездоганну поведінку. Один учень восьмого класу, другий — одинадцятого. Але традиція школи не дозволяє видавати дві премії. Після тривалого розмірковування ми зупинили свій вибір на тому кандидатові, котрий, окрім численних позитивних якостей, довів, і в школі, і поза школою, що йому притаманний високий дух побратимства. Відтак, можемо з гордістю додати, що наш вибір схвалив із щирим розумінням лауреат цієї премії минулого року.

Почесну премію присуджено Вікторові.

Коли черешняк піднявся на сцену, жінка в першому ряду, охоплена нечуваною радістю, штовхнула ліктем жінку в капелюшку:

— Ой який же він розумний, цей хлопець! Він часто приходить до нас, часто й ночує разом із моїм сином. Вони найкращі друзі.

— Ви радієте так, ніби ви його мама! — сказала приголомшена жінка в капелюшку. — Неймовірно!

— У нього, бідолахи, нема мами. Тільки тато… Отой високий чоловік, що поступився мені місцем, він недавно розмовляв з вами…

Йонелова мама відчула, як у неї заворушився капелюшок на голові, або точніше — голова під капелюшком.

Премія канцелярії була присуджена без жодних коментарів: альпіністський костюм — від льодоруба до черевиків, мабуть, найкращих черевиків, які будь-коли хто-небудь бачив у місті. Щасливчика звали Теодору Теодор, або Урсу, як його називали і в школі, і поза нею. Сором’язливий, зніяковілий, спітнілий, червоний, мов жар, Урсу спускався зі сцени з повними руками. Черевики звисали у нього в руках, мов гарматні ядра. Коли він проминав перший ряд, почувся схвильований голос жінки в чорному:

— Пильнуй, синку, щоб не загубити…

На призьбі маленької, мов іграшкової, хати, обвитої виноградом і плющем, Урсу, голий до пояса, вирізував складаним ножем на землі обриси плота, не турбуючись про пекуче літнє пообіднє сонце. Неподалік від нього в затінку відпочивали гірські черевики, стомлені від дуже багатьох примірювань та пестощів. Малюнок, що виникав під лезом ножа, втрачав свої контури, лінії переплутувались і губилися десь у землі. Урсу забув про пліт; давні спомини розбуркали його й залишили в роті гіркий присмак. Літо було вповні, світило гаряче сонце, а спомини несли його в холодну пору із дощем і снігом, на розгаслі похмурі дороги. Він ніби бачив свої ноги, як вони важко загрузають у снігу й грязюці, і ніби відчував сирість, мороз і грязюку, яка доймала його, проникаючи крізь латане-перелатане взуття, придбане не знати ким і в кого. Скільки разів він клявся у своїй дитячій душі, коли взувачка підсихала біля груби, що накупить собі, як виросте, силу-силенну туфлів, чобіт, черевиків, виставить їх напоказ і мінятиме взуття кожен день. Він притуляв голі пальці до груби і тримав їх так, притулені, аж поки починала злазити шкіра. Він проклинав зиму з дощами та снігами, і завжди її наближення викликало в нього страх, починали боліти ноги. Як він прагнув, як він мріяв про той день, коли матиме нове взуття!

Але зараз було літо, і можна ходити босоніж по шовковистій траві на полях або по м’якому піску на стежках.

Урсу повернув до сонця розгублене від згадок обличчя. Обличчя кістляве, з правильними рисами, надто передчасно змужніле, але лагідне завдяки великим очам, чистим, неймовірно голубим. Він затулив очі рукою, потім повернув їх до затінку, де стояли черевики. І ніби побачив їх уперше. Зрадівши, мов дитина, він хутенько натягнув вовняні шкарпетки на ноги, погладив їх своїми велетенськими долонями, потім повільно, ніби в сповільненому кіно, почав узувати черевики.

У вікні в нього за спиною з’явилося бліде усміхнене обличчя матері. Жінка тихо кивала головою, важко зітхала, але погляд, яким вона стежила за сином, усе розумів. І голос у жінки був лагідний:

— Облиш, синку, черевики, бо ти відпозавчора нічого більше й не робиш. Попорав би краще в хліві!

Блискавичним рухом Урсу скинув черевики з ніг і, не обертаючись, пожбурив їх у відчинене вікно хати. Але така метаморфоза відбулася з ним не через материні слова, а тому, що в воротях несподівано постав Йонел.

— Ти мені приніс щось? — трохи спантеличено зустрів його Урсу.

Йонел не одразу відповів на запитання, а тільки дивився ошелешено, часто кліпаючи очима. Одягнений Урсу був аж надто дивно: на ньому тільки шорти, а на ногах вовняні шкарпетки