Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

— Що з тобою, Урсу?

— Нічого. Я трохи займався гімнастикою…

— Гімнастикою?

— Так… А чого ти дивуєшся?.. Я тренувався на перекладині… Спеціальні вправи з перекручуванням і підтягуванням…

— На перекладині? У вовняних шкарпетках?

Урсу лиш тепер збагнув, чому дивується Йонел, і враз відчув, як щоки його спалахнули. На щастя, йому спала на думку рятівна ідея.

— Ого! Ти навіть уявити собі не можеш, як гарно тренуватись на перекладині у вовняних шкарпетках. Усі чемпіони так роблять, але це по секрету…

Йонел вимушений був задовольнитися цим поясненням, особливо тому, що в своєму житті не виконав жодної вправи на перекладині. Звідки ж йому знати таємничі звичаї акробатів!

— Ти приніс щось? — повторив Урсу запитання.

Замість відповіді Йонел показав йому напхом напханий портфель, який він досі тримав, сховавши за спиною. По-справжньому зрадівши, Урсу схопив приятеля за руку, і вони обидва пішли до дощаного хліва, що тулився до хати.

Йонел аж згоряв від нетерплячки здивувати товариша, бо ж мав чим. Виклично тримаючи портфель обіруч біля грудей, мов неоціненний трофей, він подався вслід за Урсу до хліва. Тісне дощане приміщення з покоробленими стінами, з перекошеним дахом, з густим плетивом павутиння по кутках було перетворене на справжній храм. Тут було ну чисто все, необхідне туристові, тобто групі туристів. Як грунтовно готувалися черешняки до походу! Що було в цьому хліві? Рюкзаки, льодоруби, мотузки, сокири, лопати, молотки, цвяхи, скоби, мішки, коробки та багато іншого добра.

Побачивши все це, зібране в одному місці, не можна було не спитати себе: невже щось забули юні дослідники? І треба бути дуже обізнаним, аби помітити брак чогось, без чого неможлива експедиція. І саме ця річ була в Йонела у портфелі.

Гість, дуже вражений і втішений цікавістю та нетерплячкою, з якою Урсу дивився на портфель, відкрив його, ніби виконуючи якийсь ритуал, і дістав із нього… три дуже гарні ліхтарі та дюжину круглих батарейок.

Урсу щосили ляснув правим кулаком по лівій долоні: так він висловлював свою найвищу радість. Лише його власна долоня здатна була витримати удар такої сили. Всяка інша перешкода була б зруйнована. Хлопець був дуже радий. Скільки разів він зупинявся перед вітриною магазину в центрі міста, щоб помилуватися тими ліхтарями, великими, завтовшки як людська рука! Вони до болю захоплювали його, і він навіть не уявляв собі в такі хвилини, що невдовзі ліхтарі стануть власністю черешняків і навіть зберігатимуться у нього в хліві.

Три мисливські ліхтарі! Чому три, якщо для будь-якої експедиції вистачило б одного або два чи принаймні три маленьких?.. Невже черешняки мали подорожувати і вночі? Чи їхній похід мав іншу мету, досягнути якої не можна без ліхтарів?.. І, врешті, що ж то за таємниця експедиції черешняків?

Багато хто намагався розгадати таємницю черешняків, загадку їхньої експедиції, але ніхто не прагнув так гаряче і з такою небезпекою, як Тік. Марія вже терпіти його не могла, він змушував її тікати світ за очі. Малий не давав їй спокою ані на мить, він всюди переслідував її з погрозами або з лестощами, стежив за нею відкрито або потай, вперто поклавши собі досягти свого будь-що. Малюк виробив диявольський план: не відходити від Марії ні на крок і весь час бути при ній з одним і тим самим запитанням на вустах:

«Ну, скажи, будь ласка, куди ви йдете в експедицію? Я нікому не скажу, ні словечком не прохоплюсь. Навіть перед Цомбі…»

І отак весь час, навіть щосекунди, якщо вдасться. Врешті-решт вона не витримає і скаже одну-єдину фразу, приміром отаку:

«Так, причепо! Ми йдемо ось туди, ясно?»

Туди, за задумом Тіка, означало б місце експедиції, число, одне слово — все.

Але чорнявка з косами і з очима, колір яких вона позичила в неба, була нечувано вперта. Вона й сама не могла б пояснити, звідки в неї стільки сили триматися. Білявий шибеник невтомно й постійно підточував її, мов вода камінь, нерви дівчини страшенно напружились, однак вона знаходила в собі сили дивитись на свого братика байдужим поглядом, ніби й не бачила його. Аби він підійшов хоч трішечки ближче, вона нахилилась би йому до вуха й кричала б десять годин підряд те, що він заслужив. Але малюк жодного разу не зробив небезпечного кроку. Він ходив собі околяса віддаля, переконаний, що перемога — найкраща його подруга.

Побачивши Віктора біля воріт, Марія зрозуміла, що нарешті їй випало кілька вільних хвилин: Тік відчував якийсь незбагненний страх перед Віктором, страх, якого йому ніколи не вдавалося ні подолати, ні приховати. Тому Марія весело пішла назустріч гостеві, побачивши, що братик чкурнув кудись звідси, підібгавши хвоста, а за ним услід Цомбі — піднявши свого хвоста знаком запитання.

— Господи! Коли ми вже підемо? Певно, навіть четвертовані не зазнають більших мук на колесі… Ух-х! Добре, що ти прийшов!

Віктор дещо підозрював про те, що відбувається між Марією та її братиком. Аби позбавити її від нав’язливої думки, він прикинувся, ніби не чує слів дівчини, і відразу заходився переповідати останні новини… тобто хвалитися трьома мисливськими ліхтарями. А вже потім відкрив і мету несподіваних відвідин:

— Треба переписати таємний шифр. Може статися, що він потрібен буде нам у кількох примірниках.

— А навіщо нам багато примірників? — здивувалася Марія.

— Мені не дає спокою одна думка, — відповів Віктор трохи знічено. — Вона якась неясна, будь вона неладна, це радше передчуття, згодом усе проясниться, Маріє. І прожени оцей плаксивий вираз з обличчя. Усе, що я можу тобі сказати, це те, що нам слід ужити всіх завбачливих заходів, і один із них — переписати шифр.

Марії не треба було пояснювати кілька разів.