Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

Тік здригнувся втретє, коли глянув на подвір’я. Цомбі таке витворяв на подвір’ї і так витріщав очі, що аж дивно було, як Тіка й досі не помітили.

«Ну, стривай, я тобі покажу, нікчемо! Я зав’яжу тобі хвоста вузлом, а в той вузол ув’яжу червону стрічку, щоб ти став посміховищем на весь собачий рід…»

Малюк, почувши голос Марії, яка кликала Цомбі, знову здригнувся. Але цього разу так сильно, що трішечки втратив рівновагу, завдяки якій тримався на даху. Посунувшись кудись, він мимохіть правою рукою зачепив зошит, куди переніс усі записи. Цим рухом він поновив рівновагу, але не наслідки. Зошит відлетів і в свою чергу натрапив на першу перепону: на Маріїн зошит. Ще частку секунди той залишався непорушний… і Тікові вдалося дотягнутися до нього кінчиком пальця, рятуючи від падіння. Але Маріїн зошит не мав за що зачепитися, а жодне диво в світі не ворухнуло й пальцем, аби його зупинити. Він поволі-поволі посунувся вниз…

Яке жорстоке нещастя! Тік лишень спромігся поглядом провести траєкторію падіння бомби, падіння гарматного ядра… Ніколи малюк не був ще такий безсилий…

Зошит зачепився за стріху, а потім… Тік заплющив очі й до болю стиснув кулаки, ніби той страхітливий зошит мав упасти йому на голову, а не на голову Марії, яка спокійно розмовляла з Віктором на ганку.

Черешняки мали зустрітися в Урсу в затишному місці за хлівом-складом. Хлопці прибули точно на домовлений час, але дівчата запізнювалися. Марія хоч попередила Віктора, що, може, затримається або й зовсім не прийде. Але з Лучією сталося щось неймовірне. Вона не попередила нікого і взагалі нікому нічого не сказала.

Та не це найдужче здивувало хлопців. Лучія завжди була дуже пунктуальна і на всяку зустріч приходила перша. Дан навіть прозвав її «Королевою ввічливості», і всі остерігалися її гострого язичка, коли йшлося про точний час. Ось чому було щось незрозуміле в запізненні Лучії.

— Санта Лучія! — нервував Дан. — Нарешті й вона припустилася помилки. Мамо рідна, як я познущаюся з неї, ха-ха!

— Не трапилось би з нею чого-небудь! — затурбувався Урсу.

— Я про це теж думаю, — сказав Йонел. — Ба навіть підозрюю, що таки сталося… Думаю, її не пускає батько! Не забувайте — він доктор, а такі люди не бачать нічого, не думають більше ні про що, окрім мікробів, переломів та кровотеч. Для них екскурсія, очевидно, просто нещасний випадок… Отже…

— Отже… найкраще буде, якщо ми почекаємо трохи, — запропонував Віктор. — Не дуже поспішаймо з висновками… Може, й сталося щось, а може, нічого особливого…

— Я залишаюся при своїй думці, — затявся Йонел. — У цьому й ви невдовзі переконаєтесь. Не дозволить їй доктор, навіть більше — не буде нічого дивного, коли він і нам почне ставити палиці в колеса… Ось дивіться, хіба я вам не казав?

Йонел кивнув на ворота. Усі одразу ж глянули туди. Звідти, де вони стояли, черешняки могли бачити ворота, самих же їх не було видно. На подвір’я заходила Лучія, але не сама, а в супроводі якогось низенького чоловіка, ще не старого, але з геть сивою головою.

Окуляри в золотій оправі надавали ще більшої поважності його постаті. Тільки усмішка, яку знало всеньке місто, ніби зникла з обличчя доктора Істрате.

— Ну тепер тримайтеся! — злякався Йонел.

— Та годі вже, вороне нещасний! — гримнув Дан. — Ти вже три дні накаркуєш біду, мов кретин…

— Кретин ти, або той індивід, який приховався в твоєму одязі! — швидко відрізав Йонел.

Перемовки відбувалися пошепки й на ходу, бо хлопці вимушені були йти назустріч гостям.

Доктор ледь усміхнувся хлопцям у відповідь на не дуже захоплені вітання. Він подав кожному руку, а коли Лучія відрекомендувала йому Урсу, обличчя його й геть спохмурніло:

— Ага, то це ти — Урсу, чемпіон з боксу! У мене чимало клопоту через тебе з носами й ребрами хлопців. Ти міг би бити трішечки слабше і влучати в сонячне сплетіння. Це надійніше й не залишає слідів… Отже, як мовиться, ти — ангел-хранитель групи…

Зніяковілий Урсу спробував заперечити:

— Ви знаєте… я… ми всі разом… всі за одного…

— Зна-аю… Як же не знати, — відповів доктор дуже серйозно, але враз повеселішав і додав: — Якщо ти теж ідеш в експедицію, то я спокійний…

Дан мимохіть штовхнув ліктем Йонела, але звернувся до гостя:

— Ми боялися, що ви не дозволите Лучії, і хотіли вас запевнити всі — я, Йонел…

— Навіщо всі? — розсміявся доктор. — Це було б невигідно для вас. Я, приміром, не дуже в гарних стосунках із тими, хто не займається спортом. Бо вони боягузливіші й слабші, аніж спортсмени… Я не довірив би дочку тому, хто замість того, щоб утримати її від падіння в якусь підступну яму, міг би впасти туди перший і, зашпортнувшись, збільшив би її шанси залишитись на дні ями… Отже, це ти одержав премію?

Одним поворотом фрази доктор Істрате заспокоїв усіх хлопців, крім Урсу, — той став ще розгубленіший, ще збентеженіший.

— Ви знаєте… я навіть не думав… Тобто… Мені навіть не спадало на думку жодного разу…

— Дуже добре! — похвалив його гість. — Якби ти хоч раз подумав про неї, вона дісталась би комусь іншому. Точнісінько так само, як і за моєї молодості… Через рік-два ти дізнаєшся, за що тобі її дали… Ви все зібрали в дорогу?

Ще один поворот, від якого Урсу пожвавішав. Згадавши, що він тут господар, хлопець запросив прибулого і, ясна річ, його доньку у свій склад. Пішов з ними й Віктор, надворі залишились тільки Дан та Йонел.

— Ну, що ти скажеш? — накинувся Дан на товариша. — Як тобі подобаються докторові мікроби,