Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер
— То він справді живе у Шкіряної Панчохи? — зацікавлено спитав суддя.
— Вони — нерозлийвода; цеї середи минає три тижні, як він з'явився у товаристві Шкіряної Панчохи. Вони вбили вовка й принесли скальп, щоб одержати премію. Цей містер Бампо дуже вправно знімає скальпи; подейкують, ніби він напрактикувався на християнах. Якби це була правда та я командував тутешнім портом, як ваша честь, то наказав би я віддраїти його кішками. Біля стапеля церкви якраз є годяща щогла, а щодо кішки, то я змайстрував би її сам, та й відшмагав би чолов'ягу сам, коли б не знайшлося охочих.
— Не слід вірити всяким пліткам про Натті. Він полює тут здавна і має право робити це й надалі. А коли якісь нероби в селищі спробують знущатися з нього, то вони переконаються, що його захищає міцна рука закону.
— Рушниця ліпша, ніш закон, — глибокодумно проказав майор.
— Чхав я на його рушницю! — вигукнув Річард, клацнувши пальцями. — Бен правий, і я… — Він зупинився, почувши бамкання корабельного дзвона, який висів під «шпилем» «академії» і тепер сповіщав, що настав час богослужіння. — «Хвала тобі, господи…» Ах, пробачте, містере Грант, це вам належить прочитати подячну молитву. Нам час іти, адже тільки ми в окрузі шануємо єпископальну церкву, — цебто я, Бенджамін та ще Елізабет. А таке ні те ні се, як Мармедюк, про мене, гірше єретика.
Священик смиренно підвівся, з почуттям прочитав молитву, і все товариство почало збиратися до церви, чи то до «академії».
РОЗДІЛ X
І кличуть грішних до молитви
Важкі, тягучі звуки дзвона.
Вальтер Скотт, «Дикий мисливець»
Річард і Лекуа в супроводі Бенджаміна попрямували до школи навпрошки — стежкою, торованою у снігу, а суддя з дочкою, священик і майор вирушили на санях кружним шляхом, по вулицях селища.
Зійшов місяць, і и світлі його проміння чітко окреслювалися силуети сосон на вершинах східних гір. Небо було чисте й прозоре, як у деяких країнах опівдні. Зорі ледь мерехтіли, наче жарини бачать, що згасають удалині; вони були безсилі змагатись із сяйвом місяця, що лилося на чисту білину озер і полів і, відбиваючись, робилося ніби ще яскравішим.
Елізабет із цікавістю читала написи, що були над дверима мало не всіх будинків, а сани тим часом швидко й плавно рухалися головною вулицею. На кожному кроці вона помічала нові будівлі й імена. Навіть старі будинки й ті змінилися: там щось добудовано, там перефарбовано, ще інші споруджено наново. Але з усіх жител виходили їхні мешканці, поспішаючи туди, де на них чекало творіння спільного мистецтва Річарда і Бенджаміна.
Надивившись на будинки, які були значно привабливіші в яскравому, але ніжному місячному світлі, Елізабет почала вдивлятися в людей, сподіваючись побачити когось знайомого. Але всі перехожі з виду були однакові: закутані в хутра й пальта, в шапках і каптурах, вони пробиралися вузькою стежкою уздовж заметів попід будинками, а кучугури снігу були такі високі, що до половини затуляли їхні постаті. Разів два їй привиділося, ніби вона когось упізнала, але перехожий тут-таки зникав за одним з тих величезних стосів дров, що громадилися чи не перед кожним будинком. І тільки коли сани звернули з головної вулиці на бічну, що перетинала її під прямим кутом і вела до «академії», Елізабет побачила нарешті знайомий будинок і знайоме обличчя.
Будинок той стояв на розі одного з найгомінкіших перехресть селища і, судячи з добре втоптаного снігу перед дверми, а також з вивіски, яка сумно рипіла, погойдуючись на вітрі, що налітав з озера, був одним з найпопулярніших місцевих заїздів. Хоч будинок був одноповерховий, мансардові вікна, колір стін, віконниці й веселий вогонь, що виблискував крізь розчинені двері, надавали йому куди затишнішого вигляду, ніж мали сусідські будинки. На вивісці пивниці, почепленій, як звичайно, на стовпі, був зображений вершник із шаблею й пістолями, у ведмежій шапці, на баскому коні. Все це, а також напис «Хоробрий драгун», зроблений чорними літерами, не дуже виразний, але знайомий Елізабет, добре було видно при світлі місяця.
Коли сани порівнялися з заїздом, із дверей вийшли чоловік і жінка. Чоловік ішов важкою солдатською ходою, помітно кульгаючи, а жінка ступала широко й швидко, так, ніби їй було байдуже, куди поставити ногу. Місячне світло падало на її повне червоне обличчя, настільки схоже на чоловіче, що навіть пишні брижі очіпка не надавали йому належної жіночності. Маленький чорний капелюшок ледь тримався на потилиці, ніскільки не затінюючи обличчя, і при, місяці, що сяяв зі сходу, те обличчя здавалося сонцем, що сходить на заході. Рішучим чоловічим кроком вона йшла навперейми саням, і суддя наказав тезкові грецького царя зупинити коней.
— Ласкаво просимо, судде! — вигукнула жінка з відчутним ірландським акцентом. — Раді вас бачити! Еге ж! А, і міс Ліззі з вами! І яка ж красуня з неї виросла! Якби в селищі стояв полк, чимало сердець вона б розбила! Ой, леле! Гріх теревенити всує, коли дзвони кличуть нас до молитви, як покличе до себе господь, коли ми найменше того сподіватимемося… Добрий вечір, майоре. Прийдете сьогодні на чарку пуншу чи, певно, пробудете святвечір у великому домі судді?
— Рада вас бачити, місіс Голлістер! — радісно відгукнулася Елізабет. — Відколи ми виїхали з дому, я весь час сподівалася зустріти когось із знайомих, але нікого не впізнала. Будинок ваш теж не змінився; але інші так змінилися! Якби вони не стояли на старих місцях, я їх зовсім би не впізнала. Бачу, і ця мила вивіска збереглася, — я ж пам'ятаю, як кузен Річард її малював, — і навіть напис, через який ви тоді сварилися.
— Це ви про «хороброго драгуна»? А яке ж іще ім'я можна було йому дати, коли всі його так і називали? Спитайте хоч мого чоловіка, капітана! Кращого покупця я не бачила, і в скрутну хвилину на нього завжди можна було покластися. Гай-гай! Тільки смерть прийшла по нього без попередження! Певно, гріхи йому відпустяться, бо справа його
