У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Уявіть собі чудовисько у два людських зрости, тобто десяти-дванадцяти футів, блискуче написане тією чудовою вохрою, що складає таємницю художників-бушменів, — білою, червоною, чорною і жовтою. Очі були зроблені з відшліфованого гірського кришталю. Уявіть собі істоту, схожу на величезну мавпу, перед якою найбільша горила здалася б дитиною, — і все-таки то була не мавпа, а людина, і не людина, а чорт.

Як мавпу, його покривала довга сіра шерсть, яка росла жмутками. У нього була червона кудлата борода, як у людини; але найжахливішими у нього були… кінцівки. Руки ненормально довгі — як у горили. Пальці неначе сполучалися перетинками, і лише на місці великого стирчав величезний пазур.

Згодом мені спало на думку, що це могло зображати істоту в безпалих рукавичках, які використовуються в цій країні під час зрізання очерету для парканів. Однак ноги, зображені босими, були такими ж і так само з пазурами на місці великого пальця. Тулуб був величезний. Якщо його малювали з натури, оригінал мав важити не менше десяти пудів: могутні груди вказували на гігантську силу. Живіт був опуклий, і шкіра на ньому збиралася в складки.

Проте була й одна людська риса — чудовисько оперезало стегна чимось на зразок негритянської “мучі”.

Таким був тулуб. Тепер про голову і обличчя. Не знаю, як їх описати, але спробую: на бичачій шиї сиділа огидна маленька голівка, яка, незважаючи на довгу руду бороду на підборідді і великий рот з павіанячими іклами, що стирчать на верхній щелепі, мала дивно жіночий вигляд. Це було обличчя старої чортиці з орлиним носом; масивний, навислий, неінтелектуальний лоб був непропорційно великий, а під ним горіли страшні, неприродно широко розставлені кришталеві очі.

Це ще не все, бо чудовисько жорстоко сміялося, і художник показав причину цього сміху. Однією ногою воно топтало тіло людини; величезний пазур глибоко уп’явся в м’ясо. В одній руці воно тримало чоловічу голову, мабуть, щойно відірвану від тулуба. А друга рука волочила за волосся живу голу молоду дівчину, намальовану недбало, нібито ця деталь мало цікавила художника.

— Хороша картинка, баасе? — посміхнувся Ханс. — Тепер баас не скаже, що я брешу, цілий тиждень не скаже.

Я дивився і дивився, поки в знемозі, майже в нестямі, не опустився додолу.

— Ви смієтеся наді мною, молодий чоловіче (цей зворот стосувався мене, автора цих рядків), оскільки, без сумніву, ви вже вирішили, що картина була роботою якого-небудь бушмена з палкою уявою, який збожеволів і відтворив на скелі пекельне видіння свого хворого мозку. Звичайно, наступного ранку я й сам дійшов цього висновку, хоча згодом відмовився від нього.

Місце було дике і усамітнене — жахливе місце, поряд із ямою, повною людських кісток; мертва тиша порушувалася лише віддаленим завиванням гієни і шакала, а я мав цього дня стільки випробувань. До того ж, як, мабуть, ви помітили, місячне світло відрізняється від денного, і ми, тобто деякі з нас, уночі більше схильні до страху перед таємничим, ніж удень. Як би там не було, мене занудило і я сів.

— Що це, баасе? — запитав спостережливий Ханс, все ще сміючись. — Якщо вас нудить, баасе, на мене, будь ласка, не звертайте уваги, я повернуся спиною. Мене самого вивернуло, коли я вперше побачив Хоу-Хоу — ось саме тут, — додав він, указуючи пальцем на певний камінь.

— Чому ти називаєш цю тварюку Хоу-Хоу, Хансе? — запитав я, прагнучи упоратися із природним рефлексом свого кишечнику.

— Тому що це пестливе ім’я, баасе, яким, мабуть, його назвала матуся, коли він був маленьким.

Тут усерйоз мене мало не знудило; думка, що у цієї тварюки була мати, доконала мене, як вигляд і запах шматка жирної свинини під час морської хитавиці.

— Звідки ти знаєш? — буркнув я.

— Тому що мені говорили бушмени, баасе. Їхні батьки тисячу років тому бачили здалека цього Хоу-Хоу і через нього залишили цю місцевість, оскільки не могли ночами спокійно спати, зовсім як який-небудь бур, коли приходить іншій бур і селиться за шість міль від нього, баасе. Бушмени говорили, що прабатько їхній навіть чув Хоу-Хоу; він бив себе в груди і розмовляв — за кілька миль було чутно. Але я думаю, що вони брехали; можливо, вони нічого не знали ні про Хоу-Хоу, ні про те, хто намалював на скелі його портрет, баасе.

— Ти абсолютно маєш рацію, Хансе, — відповів я. — А на цей вечір із мене досить твого приятеля Хоу-Хоу, ходімо спати.

— Так, баасе, все-таки погляньте на нього ще раз на прощання, не щоночі побачиш таку картину, а ви самі, баасе, схотіли прийти подивитися.

Мені