У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Тепер, баасе, зробіть те саме, що й я.

— Навіщо? — запитав я.

— Опустіть ліхтаря, і ви побачите, баасе.

За два кроки переді мною зяяла прірва невідомої глибини — світло ліхтаря не досягало її дна. Ширина виступу, що послужила Хансу мостом, не перевищувала дванадцяти дюймів, а місцями не досягала і шести.

— Тут глибоко? — запитав я.

Замість відповіді Ханс кинув у прірву уламок каменя. Я довго прислухався, поки до мене не донісся звук його удару об дно.

— Я говорив баасові, — зауважив Ханс повчальним тоном, — що краще йому почекати дня, але баас не захотів мене слухати, і, поза сумнівом, він знає ліпше. Тепер чи не хочеться баасу піти спати, а повернутися сюди на ранок, що я вважаю наймудрішим?

Правду кажучи, це було моїм найбільшим бажанням, бо місце виглядало вельми непривабливо. Але я так розізлився на Ханса, який розіграв зі мною комедію, що був швидше готовий зламати собі шию, ніж принести йому задоволення посміятися наді мною.

— Ні, — спокійно відповів я, — я піду спати тільки тоді, коли побачу твою картину.

Тут Ханс не на жарт збентежився і почав мене умовляти не переходити через прірву.

— Як я розумію, — заперечив я йому, — ніякої картини тут немає, і це просто твоя мавпяча витівка. Добре, я піду подивлюся, і якщо виявиться, що ти збрехав, ти пошкодуєш, що народився.

— Картина є або принаймні була в дні моєї молодості, — вперто сказав Ханс, — а щодо іншого, то баасу ліпше знати. Якщо він переламає всі кістки, хай на мене не нарікає і хай розкаже всю правду своєму преподобному батькові на небесах, який залишив бааса на моє піклування. Хай баас скаже йому, що Ханс просив бааса не ходити, а баас назло не послухався. До речі, хай баас зніме краще чоботи, оскільки дорога дуже слизька. Бушмени багато ходили нею.

Я мовчки сів і зняв чоботи, думаючи про себе, що я з радістю віддав би всі свої заощадження в Дурбанському банку, аби тільки позбутися справжнього випробування. Дивна річ — самолюбство білої людини, особливо ж англосакса! Що примушувало мене піддавати своє життя такому ризику? Тільки страх насмішок Ханса і двох моїх кафрів. У глибині душі я проклинав готтентота і печеру, і яму, і картину, і грозу, яка завела нас сюди, і все, що тільки міг пригадати. Проте, взявши в зуби олов’яну ручку свого ліхтаря, я пішов містком, неначе мені дуже подобалася моя витівка.

Зізнаюся, я погано пам’ятаю, як здійснив перехід. Пригадую, тільки, що ці кілька хвилин здалися мені годиною; і ще пам’ятаю, як доносилися тужливі голоси моїх зулусів, які зворушливо прощалися зі мною і серед інших проявів ніжності, називали мене своїм батьком і матір’ю, і всіма предками за чотири коліна.

Я сяк-так здолав проклятий місток і, коли дістався вже благополучно до самого краю, раптом підсковзнувся і розкрив рота, бажаючи щось сказати, внаслідок чого ліхтар полетів у безодню, захопивши із собою передній зуб, який хитався. Але Ханс простягнув свою шорстку руку і, намагаючись ухопити мене за комір, вчепився мені в ліве вухо, і з такою допомогою я вибрався, нарешті, на твердий ґрунт, лаючи його на всі заставки. Багатьом моя мова здалася б дуже різкою, але Ханс не відчув образи, дуже радіючи моєму благополучному прибуттю.

— Про зуб не журіться, баасе, — сказав він, — так навіть краще — тепер ви можете їсти сухарі і жорстке коріння. Інша справа — ліхтар. Втім, ми, можливо, дістанемо новий у Преторії, чи куди ми там вирушили.

Отямившись, я зазирнув у прірву. Далеко-далеко внизу виднів-ся мій ліхтар. Резервуар зламався, і олія палала, розлившись якоюсь білою поверхнею.

— Що це там за біла речовина? — поцікавився я. — Вапно?

— Ні, баасе, це уламки людських кісток. Коли я був молодий, одного разу звив канат з очерету та шкур і за допомогою бушменів спустився туди на дно — просто, щоб. подивитися, баасе. Там внизу ще одна печера, але я в неї не пішов, тому що побоявся.

— А як туди потрапили скелети, Хансе, їх там цілі сотні?

— Так, баасе, багато сотень, і потрапили вони ось як: від початку світу в печері жили бушмени. Вони влаштовували тут пастку, прикриваючи яму гілками так, що вона здавалася скелею — зовсім як роблять пастку для дичини, баасе, — так, бушмени це робили, поки їх не перебили всіх до останнього бури і зулуси, у яких вони крали овець і биків. Коли на них нападали вороги — що траплялося дуже часто, тому що вбити бушмена завжди вважалося доброю справою, — вони тікали у глиб печери цим проходом і повзли вузьким краєм скелі, що вони завжди могли здійснити із заплющеними очима. А дурні кафри, які переслідували їх, щоб убити, провалювалися крізь гілки у прірву і гинули на смерть. Це траплялося часто, баасе, тому що там маса черепів і багато хто абсолютно почорнів від старовини і перетворився на каміння.

— Але кафри могли б порозумнішати, Хансе.