Сокіл і Ластівка - Борис Акунін
Мені було легше. Я просто придушив тужливий стогін і злетів так високо, як дозволяли мої крила (в кожному по двадцять одній маховій пір'їні). Коли я кинув останній погляд з-під хмар на світ, де провів дитинство і юність, кофун постав переді мною зачиненими дверима раю, ключ від якого втрачено назавжди.
Кілька років я поневірявся японськими островами. Вивчав світ, осягав себе. Навчився харчуватися будь-якою поганню, в якій не було отрути. Захищатися, рятуватися втечею. Доводилося і вбивати, за межами раю без цього ніяк. Виправдовувався я словами Вчителя, який казав, що всі ми частина одного Життя, що поїдає і живить саме себе. Якщо так, то чому я повинен бути харчем, а не їдцем?
Я був молодим і допитливим. Допитливість і привела мене на корабель мого першого вихованця, капітана Ван Ейка, який відпливав із Нагасакі в Голландію з вантажем шовку та порцеляни. Відтоді, ось уже чверть століття, я не розлучаюся з морем.
Часом я запитую себе: чому з усіх тварин, які населяють Земну кулю, я прив'язався саме до людей? Відповідь проста: бо з цієї породи був Учитель. Він і мене зробив людиною — в усьому, крім зовнішнього вигляду. Бо ми — те, чим ми себе відчуваємо, а не те, чим виглядаємо збоку, хіба ні?
Люди смішні, жорстокі, невдячні, але моя карма — жити з ними і заради них, бо, слугуючи людині, я немов повертаю свій борг Учителеві. І це зігріває моє Кі.
З іншого боку, хіба у мене є вибір? Я причинний птах. Ніколи мені не знайти собі пару, ніколи не піклуватися про пуцьвірінків і про подругу (ми, пурпурово-чорні папуги, однолюби й прекрасні батьки), та й де її взяти, дружину, якщо я останній в роду?
Я приречений на вічну самотність, але, отруєний спілкуванням з Учителем, не можу жити сам. Мені треба дивитися комусь в очі, сідати на плече, оберігати, допомагати і наставляти. Кожен із моїх моряків був певен, що він — мій хазяїн, і дуже здивувався б, якби дізнався істину.
А істина в тому, що це вони — і голландець, і англієць, і француз — були моїми вихованцями. Мабуть, приблизно такі ж почуття має індійський слон до свого господаря. Слони живуть набагато довше за людину. Цю великодушну могутню тварину передають від батька до сина, як головне сімейне надбання. Якщо у слона є почуття гумору (за моїми спостереженнями, має бути), капловухому напевне смішно, що маленьке недовговічне створіння, яке його годує й обслуговує, вважає себе «господарем».
Мені не смішно, коли я думаю про моїх підопічних. Мені сумно. Хай вихованець називає себе як забажає, тільки б жив довше і був щасливий — а я допоможу в міру своїх сил. Але и не щасливчик. Як уже було сказано, за 25 років я змінив трьох обранців. Другий із них мене зрадив і продав, третій прогнав, і за ними я не жалкую. Але перший, перший…
Я хотів його врятувати, але не зумів. Я завжди відчуваю наближення сильної бурі, це закладено в мене природою. І я намагався втовкмачити моєму бідному Ван Ейку, що треба взяти курс на зюйд-зюйд-ост, ставити всі вітрила і шукати прихистку в затоці Давао — може б, ми встигли, «Святий Лука» був міцним судном й гарно ходив під бейдевіндом. Та скільки я не розчепірював крила, зображуючи піднятий гафель, скільки не вказував дзьобом на південний-південний-схід, скільки не горланив, удаючи завивання урагану, мій підопічний мене не зрозумів. А коли побачив на краю неба маленьку чорну плямку, було вже пізно…
О, якби я міг розмовляти! Все в моєму житті склалося б інакше. Злий глум долі! Кожен дурень-какаду, жако чи лорі, навіть паскудний хвилястий папужка здатен бездумно повторювати слова й цілі фрази. Але мій язик товстий і незграбний, щоки надто запалі, голосові зв’язки нееластичні. Я розумію шість мов, а читаю вісьмома, та не здатен вимовити навіть найпростіше слово, штибу «так» або «ні».
Ритуал вибору вихованця доволі складний. Цього, як і всього найважливішого, свого часу мене навчив Він, хто вмів осягати сутність іншої істоти, на мить зливаючись з нею своєю душею. Для цього необхідне хоча б секундне замикання в єдину кровоносну та енергетичну систему. Залежно від тілесного устрою тієї чи іншої істоти це робиться по-різному. Наприклад, мені з моїми двадцятьма дюймами зросту, гострими кігтями і великим дзьобом, якщо я хочу з’єднатися з людиною в єдине ціле, слід діяти ось як.
Треба сісти обранцеві спереду на ліве плече і трошки сповзти по його грудях, що відбувається природним чином, в силу гравітації; мої кігті при цьому крізь одяг злегка пронизують шкіру людини в ділянці серця — необхідна хоча б одна краплина крові; одночасно я маю цюкнути об’єкт мого жадання дзьобом у скроню — теж до крові. Тоді моє тіло утворює «нідзі», веселку, між його Інь і Янь, в результаті чого дві наші Кі співпереливаються.
На словах воно, може, й нескладно, але спробуйте-но проробити таке на практиці. Людина може мені страшенно подобатися, та чи сподобається їй, якщо на неї зненацька накинеться великий птах, подряпає кігтями та ще й дзьобне в скроню? Досягти успіху тут так само нелегко, як викликати одразу взаємне почуття у дівчини, в яку закохався з першого погляду.
В Нагасакі, коли я вирішив покінчити з самотністю і взяти собі вихованця, я обрав дивно вдягнутого чоловіка з жовтим волоссям і круглими очима. Він був не схожий на нормальних людей (тоді я гадав, що нормальні люди неодмінно нузькоокі і чорноволосі), а тому я зразу відчув щось схоже На родинне почуття. До того ж він так мрійливо дивився на іахід сонця! То був тесля з голландського корабля — насправді, гарна людина з добрим, чуйним серцем. Але він злякався і скинув мене зі своїх грудей. Співпереливання душ не Відбулося. Не склалося і з двома іншими моряками, так що Врешті-решт, вже твердо зважившись залишити японські береги, я сів на груди капітана, який лежав на палубі п’яний як чіп. Без зайвих перешкод здійснив
