Сокіл і Ластівка - Борис Акунін
З лейтенантом Бестом я вчинив чесніше. Він, як усі затяті картярі, був дуже забобонним. Зустрівши серед хвиль невідомо звідки прибулу «райську пташку», він сприйняв це за добру прикмету і покірно витерпів маленьке кровопускання (взагалі-то, не дуже болюче — я намагаюся діяти дзьобом і кігтями якомога делікатніше). Бест тільки скрикнув: «Cabron!» Він завжди лаявся тільки іспанською, вважаючи, що ця говірка своєю звучністю краще за інші здатна передати повноту почуттів. Слово «каброн», що незабаром стало моєю кличкою, одне з найдошкульніших у цій виразній мові. Буквально воно означає «козел», тобто хтось із рогами, рогоносець. За таку образу в моряцькій таверні відразу б’ють кухлем по голові. Лейтенант придумав фокус, який здавався йому страшенно дотепним: вигукувати дошкульне слово буде не він, а його папуга. Всі шість років спільного життя, із затятістю щирого сомерсетця, Бест мучив мене цим «каброном». Та, як я не намагався, догодити йому не зміг.
Зі штурманом Ож’є, який виграв мене в «ландскнехт», вийшло зовсім по-дурному. Я й не збирався брати у вихованці цього миршавця з хитрими очицями. Він ганявся за мною по каюті, схопив, і я, захищаючись, ненавмисне вчепився в його груди кігтями, а дзьобом вліпив у ділянку вуха. І все, пропав. Вмить побачив бідолашне, сирітське дитинство бретонського хлопчиська, відчув його безкінечну самотність і внутрішній відчай. Серце моє затремтіло, я вирішив — «це доля» і взяв штурмана під свою опіку. Добре чи зле (в основному зле) я провів з ним довгі одинадцять років. Ганебний час! Ож’є був паскудним навігатором, але напрочуд спритним шулером. Саме цим він заробляв собі на життя. Наодинці він все тасував і розкладав колоду, тренував пам’ять і пальці. Якось, від дурного жалю, я дав йому зрозуміти, що розрізняю карти й можу розділити з ним його самотнє дозвілля. Що за жахлива помилка! Він змусив мене стати своїм помічником. Я мав сідати за спиною його партнерів і знаками показувати, чи сильні у них карти. Найкраще ми заробляли на іспанській грі, яка називається «truc». Звідси й виникло моє ім’я (до того Ож’є мене взагалі ніяк не називав).
— Трюк, оце так трюк… — примовляв він у критичний момент гри, неначе у задумі, і я мав чухати ліве крило чи праве, піднімати лапу і таке інше. Нічого й казати, що мою душу при цьому, як кажуть карибські індіанці, обпікала медуза.
Два тижні тому все скінчилося. В портовому місті Сен-Мало, в шинку, мій вихованець затіяв дощенту обібрати наївного молодика, який приїхав, щоб вступити на морську службу. Ож'є, як годиться, спочатку трохи програв йому, потім змусив поставити на кін всі гроші разом зі шпагою, золотим медальйоном і навіть чоботами. Це у штурмана називалося «обскубти гусака до пір’їнки». Та я не схотів брати участі у підлості, демонстративно відвернувся (забувши, що нашою таємною мовою це означає «слабка карта»), і мій вихованець програвся вщент.
Після цього — моторошний спогад — він із криком ганявся за мною, розмахуючи шаблею. Моє сердешне тіло розрубати він не зміг, але назавжди розсік невидиму нитку, що з’єднувала нас.
П’ятнадцять днів я був зовсім сам, у холодному північному місті, де постійно продимають злі вітри. Моє життя щоденно зазнавало небезпек, я воював з нахабними чайками, неймовірно мерз і роздумував про свою недоладну, гірку долю.
Адже ж я немолодий. 52 роки для папуги старість. Якби не Дар Повного Життя, я вже почав би старіти. Холоднеча недоїдання миттєво поклали б край моїм стражданням. «Чи і що-небудь краще за смерть?» — сказав Сократ. Тож чи не обірвати мені самому чавунний ланцюг свого існування? Чи це злетіти туди, де на мене — я вірю — чекає Учитель і де не має значення, папуга ти чи людина?
Ось такі думки обсіли мене зранку 25 лютого, коли я, настовбурчившись, сидів на зубці мурів і з нудьгою дивився на остогидле місто. Мерзотне ненажерливе черево тягло мене до Пошуку чергової купи відходів. Відчуття гідності спонукало до гамлетівського вибору: бути чи не бути — продовжувати своє жалюгідне існування або ж відмовитися від принизливого вештання зі смітника на смітник і здохнути. Шукати нового вихованця я не бажав. Я розчарувався в людях.
Фортечна стіна оточувала неприступне місто-скелю, з’єднану з суходолом вузьким перешийком, і була такою широкою, що її верхівкою вільно могла б проїхати карета. Бухта, що стирчала щоглами кораблів, розташовувалася з зовнішньої сторони укріплень, я ж сидів із внутрішньої, у тіні вартової вежі, щоб не муляти око роззявам своїм незвичним для цих чайко-гагарних країв оперенням. За спиною, стукаючи підборами, ходили люди: моряки, рознощики, торговки, жебраки — звичайний портовий люд. Нижче, прямо навпроти, протяглася пишна Іспанська набережна, парадний фасад одного з найбагатших портів Європи.
Місто Сен-Мало розквітло й розжиріло на торгівлі з заморськими країнами. Високі будинки тут складені з особливого каменю, поцяткованого слюдяними крихами, і від цього у промінні сонця стіни виблискують, наче позолочені кіраси королівських мушкетерів; подібність до гвардійської шеренги посилюється гострими дахами, схожими на ребристі мідні шоломи. Під час припливу, коли кораблі швартуються прямо біля фортеці, на переплетені вікна верхніх поверхів лягають тіні щогл.
Тут завжди гамірно: вдень голосно лементують вантажники й жадібно кричать чайки, а вночі у численних тавернах горланять п'яні матроси. У солоному повітрі змішуються найкращі і найгірші у світі запахи — свіжих устриць і протухлої риби, ямайської кави і вогкої мішковини, ост-індійських прянощів і нужників.
Хоча допіру і назвав місто остогидлим, взагалі-то я люблю портовий гамір і аромати. Під час плавання, коли довго, часом протягом багатьох тижнів, не бачиш нічого, крім води і неба, я дуже сумую за «цим смердючим, скупченим, розпусним, але таким справжнім життям! Однак сього разу моє перебування на суходолі надто затяглося. Як кажуть моряки, я страшенно забичував. Земля мені набридла, моя душа жадала океанського простору. Тому-то, певно, й обсідали мене тяжкі, безпросвітні думки.
Життя не любить скиглення і безжалісно карає малодушних. Через нудьгу і сплін я втратив звичну пильність — і отримав за це заслужене покарання.
Щось прошелестіло, повітря неначе сколихнулося, і світ навкруг мене зненацька зробився в дрібну клітинку, наче хтось взяв і розграфив його на квадрати. Я стрепенувся, хотів розправити крила — не вийшло. З усіх сторін мене обплутала тонка сітка з ниток.
Хтось схопив мене і міцно стиснув. Я відчув солодко-солоний запах хлоп'ячого поту, а ще дьогтю, вареної капусти й азарту.
