Сокіл і Ластівка - Борис Акунін
— Так-так, із Сен-Мало, — докинув Фандорін, сподіваючись, що не промахнувся. Значить, корабель, на якому Епін вирушив у мандрівку, називався «Ластівка»? Але в листі мова йшла про плавання не у Вест-Індію, а в Північну Африку. Незбагненно.
Делоні кивнув:
— У Сен-Мало половина архівів згоріла під час війни. Та мені пощастило. Папери компанії «Лефевр і сини» вціліли. Не так уже й просто порпатися у писанині, якій три століття. Хрін там розбереш. Мало того, що вона французькою, так у старовину, ви не уявляєте, ще й писали зовсім не так, як зараз.
Він помилявся. Магістр дуже добре це уявляв. І позаздрив невігласу, якому пощастило дістатися до таких апетитних документів.
— Гаразд, до біса подробиці. Коротше, у дев'яносто дев'ятому, після всіляких помилок, дурних клопотів, біганини її даремного листування мені нарешті пощастило. Я вийшов на містера, тобто мсьє Мільйона. Він-то мені й був потрібний. Його пращур знав другу половину маршруту. Знайти нашого нотаріуса виявилося непросто, бо він нащадок по жіночій лінії, прізвище інше. Ох, і намучився ж я з цими французькими генеалогіями! Надихався пилу, начхався у муніципальних архівах.
Оглушливо посміявшись зі свого нехитрого жарту, Делоні повів далі:
— І що ви думаєте? У Мільйона теж зберігся запис про скарб, зроблений його пращуром на початку вісімнадцятого століття.
Ніколас захвилювався:
— Неймовірно! Дуже рідко буває, щоб письмові свідчення збеігалися так довго! І так вдало доповнювали одне одного! Який неймовірний талан!
— Нічого особливого. Те, що Жак Делоне і пращур Мільйона обидва зробили записи для пам'яті, цілком природно. Історія зі схованим скарбом була головною подією їхнього життя, Що папери передавалися з покоління в покоління, теж нормально. Хто б став викидати подібну реліквію? Якщо тут і є щось неймовірне, так це скрупульозність і цілеспрямованість містера Філіпа Делоні. Аплодисменти! — Джерсієць по-блазенському вклонився. — Крім того, інформація виявилася все одно неповною. Вона складається не з двох, а з трьох компонентів. Тільки ми з Міньйоном зрозуміли це не відразу… Підшукав я нотаріуса, виходить, у 99-му, а на Сент-Моріс ми вирушили у 2002-му.
— Ви чекали цілих три роки? — здивувався Фандорін. — Ну й витримка! Навіщо знадобилося так довго готуватися? До острова можна дістатися за два дні: день на переліт до Мартиніки, й потім сто миль морем.
— Підготовка тут ні до чого. Вся справа в акті про скарби.
Тітка з племінником перезирнулися і одночасно запитали:
— Перепрошую?
— Гм, дітваки, заповзялися шукати скарб, а не знаєте найелементарніших речей, — докорив їм Делоні, при цьому міс Борсхед скривилася на фамільярне звертання, а Фандорін вигукнув:
— Ви маєте на увазі «Парламентський акт про скарби»? Я читав про нього. Він був прийнятий років десять тому? Більше?
— У 96-му. Чудовий продукт британського законодавства, який ущасливив шукачів скарбів усього Об’єднаного Королівства. Цей акт дає ясне визначення терміну «скарб» і пояснює порядок вступу у володіння знайденими цінностями. Якщо масив цінних предметів, захованих у затишному місці з метою майбутнього вилучення, пролежав незайманим триста років і власники невідомі, а місце сховку не знаходиться у приватному володінні, ти зобов'язаний протягом 14 днів зареєструвати трофей у коронера. Знахідка отримує юридичний статус «скарбу», а той, хто знайшов, стає законним власником. Він, щоправда, має надати пріоритет викупу скарбу королівським музеям за ціною, встановленою незалежною експертною комісією. Але ціну призначають чесну, ринкову, я перевіряв. Якщо музейний бюджет таких витрат не потягне, роби зі своїм золотом, що тобі заманеться.
— Ви чекали три роки, щоб виповнилося 300 років? — спитав Ніка, згадавши, що перший лист Епіна датований 1702 роком.
— Ну, звісно! Інакше б почалася тяганина з пошуком можливих спадкоємців, підключився б уряд Іспанії, уряд Мексики, і кінця б цьому не було.
— Іспанії чи Мексики? — неуважно перепитав Фандорін, кивнувши, наче розуміє, про що йдеться.
— Авжеж. З одного боку, власником скарбу була іспанська корона. З іншого боку, здобич взята в Сан-Дієго, а це територія сучасної Мексики. Розгляд справи розтягнувся б років на десять. Якщо б ми й виграли процес, весь навар довелося б віддати адвокатам.
— Так-так, ясна річ.
Ставити навідні питання на цьому етапі було нерозумно, хоча магістр і помирав від цікавості. Іспанська корона! Сан-Дієго!
Слід віддати належне Сінтії. Вона не розкривала рота, усім виглядом демонструючи, що тепер компаньйон — племінник, а її справа сидіти мовчки. Це було зовсім не схоже на тітку й довго тривати не могло, тому про всяк випадок магістр тримав одну ногу у висячому стані — щоб вчасно наступити на ступню міс Борсхед.
— А що ж містер Міньйон? — сказала раптом Сінтія. — Його пращури, певно, теж шукали скарб? Може, вони знають, де знаходиться печера?
Мокасин сорок п'ятого розміру притиснув сатиновий черевичок тридцять шостого, та міс Борсхед незворушно вела своє:
— Що там за місцевість?
У неї ж нога паралізована, ні біса не відчуває, згадав Фандорін, але пізно.
— Хіба у вашому документі не вказано, де знаходиться печера? — нашорошився Делоні.
Ніколас швидко сказав:
— Міс Борсхед має на увазі, як виглядає місцевість зараз? Чи не порушився… ландшафт?.
— Ландшафт той самий. Навряд чи він змінився за останній мільйон років, — здвигнув плечима джерсієць. — Чорт иоги зламає у цьому ландшафті. Скоро самі побачите. Ви запитали про пращурів нашого Мінні? Схоже, вони були такі ж тюхтії, як він. Нікому за триста років на думку не спало навідатися на Сент-Моріс. Далеко, дорого, ризиковано. Французи!
Сінтія захитала головою. Справді, чого ще чекати від французів?
— Однак у крутійстві Мінні — дока. Це він запропонував заснувати компанію і розписав усі умови. Ви б бачили, як ми з ним обмінювалися нашими сімейними реліквіями! — Делоні зареготав. — Спека, палить сонце, довкола джунглі, однак наш нотаріус у костюмі й при краватці. Дивиться на годинник. «Десята нуль-нуль. Ви мені передаєте вищезазначений документ-один лівою рукою, я вам передаю вищезазначений документ-два правою. Приготувалися, можна!» Коротше, об’єднали ми відрізки маршруту, пройшли ним кілька разів, Потім, за рік, знову приїхали, вже з апаратурою. Металошукачі, магнітодетектори і всяке таке. Але врешті-решт зрозуміли, що не знаємо головного — як і де шукати сховок… Ехе-хе. — Він скрушно підпер товсту щоку. — Міньйон скис. Все скиглив, хто йому відшкодує витрати, дорікав, що я втягнув його в авантюру! Я, якщо чесно, теж було зневірився. Та все ж не відступився. Філ Делоні ніколи не здається! В останні роки я не займався активними пошуками, однак відстежував, що відбувається у світі шукачів скарбів. Таке у мене склалося хобі. І раптом наштовхуюся на ваш пост! Там про триста років, про скарб, згадується Сен-Моріц (Ну, це описка, я