Саботаж - Артуро Перес-Реверте

Присвячується пам’яті Лоренсо Переса-Реверте, солдата Республіки, який вирушив на війну в шістнадцять років, повернувся в дев’ятнадцять і помер, не доживши до двадцяти двох

Зло, як і добро, має своїх героїв.

Картина – це сукупність її руйнівних елементів.

Оригінальна назва роману: SABOTAJE

© 2018 Arturo Pérez-Reverte

© І. Шевченко, пер. з ісп., 2020

© «Фабула», макет, 2020

© Видавництво «Ранок», 2020

Під навісом тераси миготіли п’ять білих плям і одна червона цятка. Біліли манишка сорочки, комір, дві накрохмалені манжети й хусточка у верхній кишені смокінга. Червоним мерехтів вогник сигарети, затиснутої в зубах чоловіка, який нерухомо сидів у темряві.

Ізсередини долинали приглушені голоси й звуки музики. Сяйво спадаючого місяця розливалося сріблясто-чорним морем. Праворуч блимав маяк, а ліворуч виднілися тьмяні вогні старої частини міста.

Стояла тиха, тепла, безвітряна ніч, типова для середини травня.

Лоренсо Фалько востаннє затягнувся сигаретою, кинув недопалок додолу і розчавив його підошвою черевика. Знову окинув оком море й берег, зосередившись на найтемнішій ділянці, де саме тієї миті тричі спалахнув і згас ліхтар. Прийнявши сигнал, Фалько повернувся до казино й неквапливо проминув порожній салон, оздоблений хромом і пурпуровими лакованими панелями. Скрізь горіли світильники в стилі артдеко, і величезні дзеркала відображали його стрункий елегантний силует.

У гральній залі було людно, і Фалько обвів пильним поглядом усіх, хто скупчився довкола вісімнадцяти столів. Останнім часом до казино навідувалася інша публіка. Від епохи автомобільних перегонів, джазової лихоманки, іспанських грандів, англійських мільйонерів, розкішних кокоток і російських аристократів-вигнанців у Біарріці майже нічого не залишилося. Францією правив Народний фронт, робітники добилися оплачуваної відпустки, а ті, хто захоплено спостерігав за грою в бакара або тридцять-сорок, покусуючи кінчик сигари або витягнувши оповиту перлами шию, належали до середнього класу і непогано ладнали з останніми представниками попередньої еліти, які стояли поруч. Ніхто з них не обговорював сезон у Лоншані, зиму в Санкт-Моріці або останню витівку Скіапареллі[1]. Усіх цікавила війна в Іспанії, погрози Гітлера на адресу Чехословаччини, викрійки з журналу «Марі Клер» для самостійного пошиття сукні або зростання цін на м’ясо.

Фалько відразу знайшов потрібного чоловіка. Це було нескладно, адже той не відходив від столу, де грали в бакара. Кремезний, з густим сивим волоссям, одягнений у вишуканий смокінг. Час від часу він нахилявся до своєї дружини – незмінної супутниці – і щось шепотів їй на вухо, перебираючи купку фішок на зеленому сукні. Судячи з усього, він більше програвав, аніж вигравав, але Фалько знав, що цей чоловік може собі дозволити такі витрати. Насправді він міг собі дозволити майже все, адже його звали Тасіо Солоґастуа, і він був одним із найбагатших чоловіків Неґурі – фешенебельного кварталу Більбао, що вважався осередком заможної баскської буржуазії.

Фалько перевів очі на сусідній стіл. Там, у натовпі зівак, стояла Малена Ісаґіррі і здалеку стежила за подружжям. Зустрівшись із нею поглядом, він ледь помітним жестом торкнувся годинника на лівому зап’ястку, і вона злегка кивнула головою. Тоді Фалько нібито випадково підійшов до неї. Малена була доволі привабливою: повненька, років тридцяти, правильні риси обличчя, коротке, завите за модою волосся, великі чорні очі. Їй неабияк личило вечірнє вбрання – біла шифонова сукня античного стилю від мадам Ґрес.

– Вони весь час стирчать тут, – сказала вона.

– Бачу. Жінка багато програла?

– Як завжди. Фішки ціною п’ятнадцять тисяч франків. Одна за одною.

Фалько іронічно посміхнувся. Едурне Ламбаррі де Солоґастуа дуже полюбляла бакара – так само, як коштовності, норкові шуби та все, на що можна було витратити гроші. Аналогічні вподобання мали дві її доньки, Ізаскун та Аранча – гарненькі й легковажні басконки (вони вочевидь танцювали в «Мірамарі», як зазвичай робили о цій порі). Фалько знову позирнув на годинник. Двадцять хвилин по одинадцятій.

– Гадаю, вони ось-ось підуть, – зауважив він.

– Усе йде за планом?

– Я щойно зателефонував їм і побачив сигнал. – Фалько повільно оглянув залу. – Ти бачила охоронців?

Малена кивнула в бік кремезного темноволосого чолов’яги з вузьким чолом і носом боксера. Смокінг був йому затісний. Обпершись спиною об колонну, охоронець стояв трохи далі від грального столу і дивився на Солоґастуа з собачою відданістю.

– Лише цього. Другий, певно, чекає надворі, із водієм.

– Дві машини? Як завжди?

– Так.

– Чудово. Що більше народу, то веселіше.

Вона злегка усміхнулась, зберігаючи самовладання.

– Ти завжди такий бешкетник? Усе сприймаєш несерйозно?

– Не завжди. Не все.

Її усмішка стала ширшою. Малена нервувала, але була налаштована рішуче. Смілива поведінка почасти пояснювалася особистою трагедією – 25 вересня червоні вбили її батька та брата на борту плавучої тюрми «Кабо Кілатес», пришвартованій у гавані Більбао. Вона, сеньйорита з пристойної родини, що здавна підтримувала карлістів[2], приєдналася до повстанців відразу після перевороту і виявила неабияку сміливість, перевозячи таємні послання генерала Моли із Сан-Себастьяна до Памплони. Коли її близьких стратили, Малена вирішила перейти до активних дій і попросила про це керівництво. Тепер вона працювала з Фалько, допомагаючи йому готуватися до операції. Хороша дівчина, подумав він. Надійна, серйозна, відважна напарниця.

– Вони йдуть, – сказала вона.

Фалько глянув у бік грального столу. Тасіо Солоґастуа та його дружина підвелися і попрямували до каси обміняти фішки. Наближалася мить, коли подружжя – після традиційної вечері в ресторані «Ле Петі Ватель» і кількох партій у казино – поверталося до своєї вілли в Ґаракойці. Розслаблений і спокійний, охоронець відступив від колони й пішов слідом за ними. Фалько лагідно торкнувся двома пальцями руки Малени.

– Ходімо. На нас чекають справи.

Вона взяла його під руку, і вони невимушено рушили до гардеробу.

– Ці двоє до біса пунктуальні,– відзначила Малена, накинувши на голі плечі бордову вовняну шаль. – Завжди виходять о тій самій годині. Щоночі.

Вона була явно задоволена тим, що події розвивалися згідно з їхнім задумом. Коли Фалько повернувся до Біарріца після короткої таємної вилазки до Каталонії, де виконував термінове завдання адмірала, вона вже місяць стежила за Солоґастуа. Торік, коли франкістські війська готувалися захопити Ірун, подружжя разом із двома доньками перебралося через кордон. Тасіо Солоґастуа, відомий активіст БНП – Баскської націоналістичної партії, католик і консерватор, був важливою опорою автономного уряду Еускаді попри те, що з тактичних міркувань підтримував республіканців. Розкошуючи в Біарріці, де скромна трапеза коштувала втричі дорожче за вечерю з шампанським у будь-якому пристойному ресторані франкістської Іспанії, він суттєво впливав на діяльність націоналістів, зосереджених на південному сході Франції; з його британських і швейцарських рахунків надходили великі суми на закупівлю зброї для баскських портів. Згідно з інформацією, що надали давні приятелі Фалько, з якими він займався контрабандою (минуле ніколи не помирає остаточно), Солоґастуа подарував баскській армії 8 гармат, 17 мінометів, 22 кулемети,