Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

Пощастило мені того дня чи ні, важко сказати. Бувають хвилини, коли я жалкую, що не розбився об землю в дитинстві. Але буває і навпаки. «Життя водночас жахливе і прекрасне, — говорив Учитель. — Жах теж благодайний, адже без нього не було б Краси». З цим, як то кажуть, не посперечаєшся.

Втім, Учитель рідко говорив речі, з якими хотілося б посперечатися. Хоча, можливо, саме вони були найважливішими.

Не знаю, скільки Йому було років. Може, Він сам не зміг би точно це сказати. Або ж не вважав за потрібне пам'ятати як щось несуттєве. Але не сто і не двісті, а набагато більше, в цьому я певен. Посеред нашого рукотворного острова був курган, в кургані підземна усипальня, а в самій її глибині — саркофаг і: з тілом древньої імператриці. Вчитель якось обмовився, що знав її особисто і що вона була найкращою з жінок.

Однак слід розповісти про дивне місце, де я з'явився на світ. Про зачарований острів, куди мені, на жаль, не повернутись.

Там, як і всюди на землі, існували день та ніч, сходило і заходило сонце, літо змінювалося осінню, а осінь зимою, але там не було часу. Він не рухався. Принаймні так здавалося мені. Я змінювався, я пізнавав світ, але сам світ довкола мене залишався незмінним.

Здається, я ще не сказав, що народився в Японії, неподалік від древньої столиці. Виходить, що моя батьківщина — острів, розташований всередині іншого острова. Неначе сон, побачений уві сні. В давню-прадавню епоху, яку я не можу пам'ятати, але яку пам'ятав Учитель, померлого імператора чи імператрицю ховали в особливий спосіб: довкола поховального кургану рили рівчак, а часом і два, наповнювали їх водою, і людям назавжди, на вічні часи заборонялося ступати на землю цього штучного острова. Вся центральна частина японської землі вкрита такими заповідними острівками, вони називаються «кофуни». Довкола стоять будинки, йде звичайне життя, але ніхто й ніколи не перетинає темно-зелену воду забороненого рівчака. І ніхто напевне не знає, що робиться на території кофуна. Так триває тисячу років. Дивовижний все-таки народ японці.

Мій острів був з більших. Від одного його кінця до іншого було три з половиною хвилини неспішного льоту або приблизно 400 людських кроків.

Коли мої крила налилися силою і я зміг поглянути на кофун згори, то побачив, що формою він нагадує замкову щілину (хоч і не знав тоді, ще це таке): овал, насаджений на клин — або клин, який встромився в овал. Не знаю, що означає ця символіка, так і не спромігся запитати в Учителя. Гадаю, поєднання чоловічого і жіночого начал, що-небудь в цьому роді.

Мій рідний острів повсюди заріс деревами, а від зовнішнього світу, літати над яким мені не дозволялося, він був відокремлений двома рівчаками, між ними зеленим бордюром розташовувалася лісиста смуга землі.

Згодом я дізнався, що про зачаровані кургани у японців існують найнеймовірніші легенди. Буцім там живуть злі духи, в густій траві повзають велетенські отруйні гади, а на гілках сидять калавинки — напівдівчата-напівптахи.

Все це, звісно, нісенітниці, однак у нас на острові і справді збереглися деякі тварини, які в інших місцях давно вимерли чи були знищені тими ж людьми. Взяти хоча б мене. Тепер, вдосталь повештавшись світом, я знаю, що чорно-пурпурових папуг ніде більше не залишилося. Я такий один: з великою головою, увінчаною багряним чубчиком, з сильно вигнутим наддзьобком багряного кольору; тіло у мене чорне, але кінці крил жовті; жовті й лапи з міцними кігтями; у хвості у мене тринадцять рульових пір’їн, а не дванадцять, як у інших папуг. Це надає моєму польоту граційності й оригінальності, але відлякує родичів, які одразу ж розпізнають у мені чужинця. Втім, для мене природно усвідомлювати, що я не такий, як інші. Кожен з живих у глибині душі, я певен, відчуває те саме.

У нас на острові колись жили двохвості миші; незвичайні метелики — одне крило зелене, друге червоне; були й величезні змії-осохеби, але не отруйні, а сумирні, що харчувалися жаб’ячою ікрою і баговинням. Не було тільки людей.

До двадцяти років я думав, що Вчитель з його довгою бородою, виблискуючим голомозим черепом, з трав’яною пов’язкою на стегнах і вузлуватим ціпком — істота єдина й унікальна, витягнута знизу вгору, неначе в очікуванні майбутнього злету у далекі небеса. Лише незадовго до свого відходу, погідного осіннього дня, Він звелів мені політати над далеким рівчаком, де раніше я не бував, і на тому боці за водою я побачив поміст з дощок, а на ньому гурт таких самих вузьких істот. Вони були у довгому красивому одязі і чорних шапочках, дещо схожих формою на мій чубчик. Щось гугняво співали, кадили димом. Це жерці найближчого синтоїстського храму проводили щорічну церемонію, покликану уласкавити духів кофуна.

Нас, учнів, було четверо. Кожен, як і я, потрапив до Вчителя випадково. Висловлюючись правильніше, кожного звела з Ним карма, бо ніяких випадковостей у світі, звісно, не буває.

Крім мене до мудрості Вчителя дослухалися рвучкий заєць Рокуен, меланхолійна лисиця Ада і добродушний змій Дондо два кени завдовжки.

Вчитель міг пробудити Кі (ту воледайну субстанцію, яку християни називають «душею») у кожній живій істоті. Він умів розмовляти з нами, а на прощання наділив кожного даром, дорожче і важче якого не буває.

Сталося це так.

Якось, у найгіркіший з днів мого життя, Вчитель зібрав нас і сказав — усім разом і водночас персонально кожному, як умів Він один: «Мій час закінчився. Я дізнався про буття все, що можна дізнатися. Я переповнився життям. Мені час. Іди своєю дорогою і пройди її до кінця». І Він торкнувся кожного ціпком, передаючи свій Мансей — Дар Повного Життя.

Той, хто володіє Даром Повного Життя, не безсмертний І не захищений від небезпек, але позбавлений старіння й ніколи не хворіє. Якщо мене не вб’ють чи я сам не вирішу, що мені час іти, я житиму вічно. Та, на відміну від Учителя, я не володію мистецтвом передавати Мансей іншим. Коли-небудь, я знаю, це розіб'є мені серце.

Попрощавшись з учнями, Він спустився в підземелля, щоб лягти поряд зі своєю імператрицею. Не знаю, що Вчителя з нею пов'язувало, але таким було Його бажання. Там, у саркофазі, вони лежать донині й лежатимуть доти, допоки японці не втратять повагу до недоторканності кофунів.

Ми четверо, скорботні й пригнічені, розбрелися в