Сокіл і Ластівка - Борис Акунін
— Навряд чи сюди втягнута спецслужба, — заперечив Ніка. — Я трохи розбираюся у техніці подібного штабу. Такий «жучок» можна купити де завгодно. Професіонали зазвичай користуються складнішою апаратурою.
Раптом тітка припинила охати і прошепотіла:
— Якщо апаратура любительська, це ще гірше. Значить, хтось нас підслуховує не в казенних, а в особистих інтересах…
Всі замовкли, нервово озираючись. Компаньйонам спала однакова думка: а якщо за ними ще й підглядають?
— Перше, що я зроблю в порту — куплю прилад для виявлення шпигунської апаратури, — пригрозив Делоні, звертаючись до люстри. — І пройдуся з ним по всіх трьох наших каютах. Тому, хто влаштував це паскудство, не пощастить! Це буде скандал на всю Англію!
— І Францію, — пообіцяв мсьє Міньйон, войовниче пригрозивши все тій же люстрі. — Несанкціоноване вторгнення у приватне життя є порушенням цілого ряду законів. А саме, відповідно до законодавства Французької республіки…
Він почав перераховувати якісь статті й параграфи, а міс Норсхед шепнула Ніколасові:
— Викоти мене на терасу. Я маю тобі дещо сказати.
Коли вони опинилася назовні, де дув вітер і шуміли хвилі, тітка взяла його за руку. В її очах стояли сльози.
— Вибач мені, Нікі. Я стара азартна дурепа! Думала: яка захоплива пригода, а це, виявляється, зовсім не іграшки. Я втягнула тебе в паскудну історію. Хто міг засунути в крісло цю гидоту?
На цей рахунок у Фандоріна було кілька версій, але в даний момент його більше цікавило інше.
— Хто б це не був, ясно ось що. По-перше, ця людина або люди знають про скарб і жваво цікавляться його пошуками. А по-друге, тому, хто прослуховував наші розмови, відомо, що ми з вами самозванці й ніякого ключа до сховку в нас немає. Гру закінчено. Треба зізнаватися.
Сінтія подумала трохи, затрясла головою.
— Нічого подібного. Перший лист, згадай, ти читав очима. А з другого прочитав вголос лише початок. Потім батлер приніс чай і ми перемістилися на терасу. Той, хто нас підслуховував, не може знати, що ми блефуємо. Коли ми повернулися до каюти, говорив в основному Делоні, а ми з тобою більше слухали й демонстрували, буцім нам усе відомо…
Вона має рацію, подумав Ніка. Так і є.
— У що я тебе вплутала! — пробелькотіла тітка. — Мені це не подобається, зовсім не подобається! Я вже хай, у мене нікого немає, але в тебе родина… Хочеш, я повернуся до каюти і в усьому зізнаюся? До дідька скарб! Тим більше ти маєш рацію: ми все одно не знаємо, як його шукати. Вези мене до них! Ми сходимо з дистанції.
Магістр історії дивився на лінію горизонту, над якою рожевими пір'їнами пушилися хмари, і не квапився погоджуватися.
— … Ні, — сказав він нарешті. — Якщо я зійду з дистанції, це буде ятрити мене всю решту життя.
— Мене теж! — прошепотіла стара леді. — Як буде, так і буде, Нік. Британці не відступають.
Вона простягла йому свою кістляву зморшкувату руку, і Фандорін потис її.
— А росіяни не здаються, — з тяжким зітханням мовив він.
ЛЕГКИЙ ФРЕГАТ «ЛАСТІВКА»
(весна 1702 р.)
Розділ перший
Життя і судження Андоку-Мінхера-Каброна-Трюка
Мене звати Трюк. Більшу частину свого довгого й сумного життя я провів у мандрах.
Це ім’я я мав не завжди. «Трюком» назвав мене штурман Ож'є, чиїм грішним життям я опікувався, як умів, останні одинадцять років. До цього я жив з лейтенантом англійського флоту Бестом і звався «Каброн». Бест був непоганим хлопцем, але занадто вже азартним, ніколи не вмів вчасно зупинитися. Я піклувався про нього, як про рідного, а він програв мене французькому штурману в карти, набрехавши, що я вмію лихословити. Оце вже цього я б в жодному разі собі не дозволив, навіть якби будова моєї гортані дозволяла імітувати людську мову! Вчитель говорив: «Хто вимовляє лайливі слова, обтяжує свою карму»..
Про що це я? Ах, так, про імена.
До Каброна я був Мінхером і жив на голландському бригу «Святий Лука». Він загинув з усією командою під час страшенного шторму біля Мінданао. Ніколи не забуду жахливої картини: уламок щогли серед спінених гребенів; кілька людей вчепилися в нього. Один за одним, знесилені, вони розчіплювали пальці й зникали у безодні — хто з іменем Господа на вустах, хто з прокляттям. Перший із моїх вихованців, капітан Ван Ейк, хай упокоять його бідну душу Всеблагий Будда, Ісус Христос і духи пращурів, потонув мовчки. Потім ще два дні я просидів на шматку дерева, готуючись до зустрічі з Вічністю, але доля вирішила інакше. Буря стихла, і мене підібрав англійський корвет. Чоловік у синьому камзолі простягнув до мене руки з корми ялика і не розсердився, коли я з останніх сил дзьобнув його у скроню. «Cabron! — вигукнув він. — Та ти з норовом, райська пташко!» Але лейтенанта Мортімера Беста я, здається, вже згадував.
Лишилося сказати, що перше моє ім'я було Андоку.
Звісно, я мав його не від самого народження. Звідки взятися йменню у пташеняти? Бідолашні мої батьки були звичайними, скромними папугами. Якби вони мали здатність мислити, нізащо б не повірили, яка жахлива доля чекає на їхнього круглоокого малюка, якого видмухнув із гнізда ураганний вітрюган, частий у моїх рідних краях.
Будучи пуцьвірінком, я, звісно, нічого цього не запам'ятав, але Вчитель потім розповів мені, як все відбулося.
Він сидів під деревом гінкго, не звертаючи уваги на розлючений тайфун, і роздумував про глибинну сутність речей, коли на голову йому раптом звалився маленький писклявий клубочок. Вчитель поклав мене на долоню і відчув саторі.
Ось вона, глибинна сутність речей, не подумав, а відчув Він, обережно торкаючи пальцем скуйовджене мокре пір'ячко і роззявлений дзьоб. Цей плювок, який жадав життя, така ж частина вселенської енергії, як і я. Вчитель наповнився праною і став ще сильнішим.
Дякуючи за осяяння, Він узяв мене в учні. Врятував моє крихітне життя, плекав мене, зробив
