Лабіринт - Кейт Мосс

Еліс замовила каву і демонстративно розклала свою мапу. Не надто полюбляючи чужинців, та ще й жінок, ніхто з присутніх не хотів із нею певний час розмовляти, але нарешті Еліс удалося дещо довідатися. Ніхто й ніколи не чув про Лос-Серес, але чоловіки добре знали цю місцевість і допомогли їй, чим змогли.

Вона їхала дедалі вище, поступово дістаючись свого пункту призначення. Дорога перетворилася на просту колію, а потім узагалі зникла. Еліс припаркувала машину і вийшла назовні. Тільки тепер, стоячи серед знайомого ландшафту, коли її ніс наповнював запах гір, Еліс зрозуміла, що вона справді-таки повернулася до себе самої й перебувала у віддаленій частині піку Суларак.

Еліс вилізла на самісіньку вершину, прикривши очі рукою, й одразу ж виявила Етань-де-Тор, — чітко окресленої форми невеличкий гірський ставок, який їй описали чоловіки в барі. Поблизу була ще одна водойма, знана серед місцевого населення як «Озеро диявола».

Нарешті Еліс направилася на пік Святого Варфоломея, розташований між піком Суларак та Монсегюром.

Просто перед нею звивалася вузенька коричнева грунтова стежина між чагарниками та яскраво-червоною рокитою. Темно-зелене листя самшитів було ароматним і цупким. Еліс торкнулася листочків і струсила росу собі в долоню.

Еліс дерлася нагору близько десяти хвилин. Потім стежка вийшла на відкриту місцевість, і дівчина відчула, що прийшла саме туди, куди слід.

Серед руїн вона побачила єдиний уцілілий одноповерховий будинок, який завдяки своїм сірим стінам майже зливався з горою позаду. У дверях стояв худющий і дуже старий чоловік з копицею білого волосся. Він був одягнений у світлий костюм, який Еліс бачила на світлині.

Еліс відчувала, що ноги самі несуть її туди. Земля, врешті-решт, вирівнялась, і вона зробила останні кілька кроків до чоловіка. Беяр дивився на неї мовчки і був зовсім спокійним. Він не посміхнувся й не підняв руки на знак привітання. Навіть коли дівчина підійшла ближче, Беяр так і не заговорив до неї. Він не зводив очей з її обличчя. Його очі були найдивовижнішого кольору, який вона будь-коли бачила.

Кольору бурштину, змішаного з осіннім листям.

Еліс зупинилась якраз навпроти нього. Нарешті він посміхнувся. Між тим, для неї це було так, ніби сонце вийшло з-за хмар, посмішка преобразила всі тріщинки і зморшки на його обличчі.

— Madomaisèla[178] Таннер, — промовив Одрік Беяр. Його голос був глибоким і старим, неначе вітер у пустелі. — Benvenguda[179]. Я знав, що ви прийдете. — Він відступив, щоб дати Еліс змогу пройти всередину.

Нервуючись, Еліс незграбно зайшла на ґанок і вступила до кімнати, все ще відчуваючи на собі силу його погляду. У неї було таке відчуття, неначе він намагався зафіксувати кожну її рису в пам’яті.

— Мосьє Беяр... — почала Еліс, але одразу ж замовкла.

Вона не могла придумати, про що його спитати. Його задоволення й подив від того, що вона-таки приїхала, поєднаний з вірою в це, унеможливлювали звичайну розмову.

— Ви схожа на неї, — повільно промовив чоловік. — Ваше обличчя має чимало її рис.

— Я бачила її тільки на фото, але теж так гадаю.

Беяр посміхнувся.

— Я маю на увазі не Грейс, — промовив він тихо, потім відвернувся, ніби сказав уже й так забагато. — Будь ласка, сідайте.

Еліс потайки озирнулася, відзначивши про себе брак сучасних речей. Ні світла, ні тепла, ні електрики. Їй стало цікаво, чи в нього взагалі є кухня.

— Пане Беяр, — почала Еліс, — мені дуже приємно з вами познайомитися. Мені вельми цікаво... звідки ви знали, де мене знайти?

І знову Одрік посміхнувся.

— Невже це важливо?

Еліс подумала хвильку і зрозуміла, що-таки ні.

— Madomaiséla Таннер, я знаю що сталося на піку Суларак. У мене одне запитання, яке я мушу вам поставити, перш аніж продовжимо розмову. Ви знайшли Книгу?

Понад усе Еліс кортіло сказати, що так.

— На жаль, ні, — відповіла Еліс, хитаючи головою. — Він також питав мене про це, але я її не бачила.

— Хто?

Еліс насупилася:

— Чоловік на ім’я Поль Оті.

Беяр кивнув.

— А, так, — він сказав це таким тоном, що Еліс відчула: їй не треба нічого пояснювати.