Лабіринт - Кейт Мосс

Саже йшов позаду, через кілька сімей, примкнувши до подружжя Куза та їхніх шістьох дітей, які кольором шкіри були схожі з ним. Він закаляв волосся брудом, щоб зробити його темнішим. Єдине, чого він не міг приховати, це колір його очей, тому Саже було наказано не дивитися вгору без нагальної потреби.

Черга поступово просунулась уперед ще на одного. Тепер я. Вони домовилися, що колись хтось заговорить до неї, вона вдасть, ніби не розуміє.

— Тоі! Paysan. Qu’est-ce que tu portes là?[173]

Алаїс і далі дивилася долу, ледве стримуючись, щоб не торкнутися замотаного шмаття на грудях.

— Eh, toi![174]

Спис раптом засвистів у повітрі, й Алаїс вже приготувалася до удару, але нічого не сталося. Натомість на землю упала дівчинка, що стояла перед нею. Вона шукала в багнюці свій капелюшок. Дівчинка звелася на ноги і підняла перелякане обличчя на свого кривдника.

— Canhòt[175].

— Що вона патякає? — пробурмотів один вартовий до іншого. — Я не розумію жодного слова із того, що вони верзуть.

— Chien. У неї цуценя.

Перш аніж хтось устиг щось зрозуміти, один із солдатів вихопив собачку і прохромив його списом. Кров бризнула на сукню дівчинки.

— Allez! Vite[176].

Дівчинка була такою нажаханою, що не могла рухатись. Алаїс допомогла їй підвестися і підбадьорювала, поки вони проходили крізь ворота. Вона мусила боротися з нестримним бажанням обернутись і з’ясувати, як там Саже. Невдовзі Алаїс була вже за брамою.

«Тепер я їх бачу», — подумала вона.

На пагорбі, спостерігаючи за брамою д’Од, стояли французькі барони. То були не очільники походу, як собі гадала Алаїс, а рицарі, що носили герби Бургундії, Невера й Шартра. Вони чекали, поки з Каркассони вийдуть геть усі її мешканці.

У кінці ряду, найближче до шляху, верхи на сірому огирі сидів високий худий чоловік. Попри тривале південне літо, його шкіра досі була біла, як молоко. Позаду нього стояв Франсуа. А поряд зі слугою Алаїс упізнала знайому червону сукню своєї сестри.

Але Гільєма ніде не було видно.

«Йди далі, опустивши очі додолу», — звеліла собі Алаїс.

Тепер вона була настільки близько, що відчувала запах шкіряних сідел і вуздечок. Здавалося, Оріанині очі обпікали її.

Раптом хтось поплескав її по руці. То був літній чоловік із сумними очима, сповненими болю. Підіймаючись крутим схилом, він потребував допомоги. Алаїс підставила йому своє плече. Це було для неї порятунком. Вони обоє виглядали як онук і дідусь. Тож Алаїс пройшла мимо під пильним поглядом сестри, і та не впізнала її.

Здавалося, стежка тяглася цілу вічність. Нарешті вони дісталися затінку біля обніжжя пагорба, де земля поступово вирівнювалася і переходила в ліси та болота. Алаїс бачила, як її супутник знайшов свого сина і невістку, потім вона відстала від основного натовпу і рушила в бік лісу.

Відійшовши якомога далі, так, що її не було видно, вона виплюнула камінці. Від них у роті було терпко й сухо. Алаїс помасувала щелепи, щоб позбутися неприємних відчуттів. Потім зняла бриль і провела рукою по своєму короткому й колючому волоссю. На дотик воно скидалося на вологу солому — так само жорстке і кусливе.

Раптом крик біля воріт привернув увагу дівчини.

Ні, будь ласка, тільки не його!

Один з вартових тримав за комір Саже, який брикався і відбивався, намагаючись вирватися. Він щось тримав у руці. Маленьку скриньку.

Серце Алаїс одразу ж упало. Проте вона не могла повернутися назад, тому й була безсила щось удіяти. Пані Куза сперечалася із солдатом, який ударив її просто в голову, і вона розпластана впала в багно. Саже скористався слушною нагодою. Він вивернувся і побіг угору схилом. А пан Куза допоміг своїй дружині звестися на ноги.

Алаїс затамувала подих. На якусь мить їй навіть здалося, що все вже гаразд. Солдат утратив до хлопця інтерес. Та потім Алаїс почула жіночий крик. Це кричала Оріана і, вказуючи на Саже, веліла охоронцям схопити його.