Лабіринт - Кейт Мосс

Саже, звичайно ж, не Алаїс, але він був Оріаниною наступною найбажанішою здобиччю.

Солдати одразу ж пожвавилися. Двоє охоронців помчали схилом за Саже, але малий був управним бігуном, упевненим і добре обізнаним у цій місцевості. Важко пересуваючись через обладунки та зброю, вояки аж ніяк не могли зрівнятися з одинадцятирічним хлопчаком. Подумки Алаїс підганяла Саже, спостерігаючи, як він стрілою мчав уперед, як перестрибував купини і скакав манівцями, аж поки він не досяг рятівного лісу. Розуміючи, що вона майже втрачає малого, Оріана послала йому навздогін Франсуа. Його кінь блискавично мчав стежкою, іноді сковзаючись і шпортаючись на сухій землі, але все-таки Франсуа швидко дістався узлісся. Не дивлячись ні на що, Саже гнав через підлісок, але Франсуа їхав по п’ятах.

Алаїс розуміла, що Саже прямував до болотистої місцевості, де річка Од розходилася на кілька рукавів. Земля там була усюди зеленою й виглядала як пасовиська навесні, але насправді там чатувала смертельна небезпека. Місцеві люди завше трималися подалі від цього місця.

Алаїс залізла на дерево, щоб краще бачити. Франсуа ж просто не розумів, куди направляється Саже, або ж не надав цьому значення, бо час від часу пришпорював свого коня. Він наздоганяє Саже. Хлопчик раптом спіткнувся і мало не впав, але зміг утриматися і побіг далі, кружляючи між заростями чорниць та чортополоху.

Раптом Франсуа люто крикнув, цей крик перейшов у розпачливий лемент. Болотна твань уже засмоктала його коня по кісточки. Налякана тварина голосно іржала і молотила ногами. Утім, кожна її відчайдушна спроба тільки прискорювала занурення у віроломну трясовину.

Франсуа злетів із сідла і спробував дістатися берега, але його тіло опускалося дедалі глибше, затягуючи його у болото, аж доки на поверхні не стало видно лише кінчики його пальців.

Потім запала тиша. Алаїс здалося, що навіть птахи перестали співати. Налякана тим, що не побачить Саже, вона сіла на землю, і якраз у той час перед нею з’явився хлопчик. Він був смертельно блідий, нижня губа тремтіла від напруження, а руки й досі стискали дерев’яну шкатулку.

— Я завів його в болото, — промовив Саже.

Алаїс поклала йому руку на плече.

— Я знаю, і це мудре рішення.

— Він також був зрадником?

Алаїс кивнула.

— Гадаю, саме це нам намагалася розповісти Есклармонд.

Алаїс міцно стисла губи. Вона була рада, що батько не дожив до того дня, коли Франсуа зрадив його. Вона спробувала відігнати ці думки геть.

— Але про що ти думав, Саже? Навіщо, скажи, ти взяв цю шкатулку? Вона мало тебе не згубила.

— Бабуся наказала мені берегти її.

Саже поклав пальці на дно скриньки, а потім натиснув на обидва боки водночас. Почулося різке клацання, він відсунув дно і вказав на пласку таємну шухлядку. Хлопець витяг звідти клаптик тканини.

— Це карта. Menina[177] сказала, що вона нам знадобиться.

Алаїс одразу ж усе зрозуміла.

— Вона не збиралася йти з нами, — важко промовила Алаїс, ледве стримуючи сльози, що навернулись їй на очі.

Саже похитав головою.

— Утім, чому вона тоді не розповіла мені все? — перепитала Алаїс тремтячим голосом. — Чи була причина, з якої вона мені недовіряла?

— Ти б її не відпустила.

Алаїс притулилася до дерева. Вона була розбита і приголомшена важливістю свого завдання. Без Есклармонд вона не знала, де знайти сили вчинити так, як від неї вимагають.

Неначе спроможний читати її думки, Саже сказав:

— Я дбатиму про тебе. І це триватиме не довго. Віддавши Книгу Слів Харифові, ми повернемось і знайдемо її. Si es atal es atal. Усе буде саме так, як має бути.

— Нам усім слід бути такими ж мудрими, як ти.

Саже зашарівся.

— Ми маємо йти ось сюди, — промовив хлопчик, вказуючи на мапу, — цього місця немає на жодній карті, але бабця називає це село Лос-Cepec.

Звичайно ж. Не тільки ім’я ордену охоронців, а й назва місця.

— Бачиш? — не вгавав Саже. — Це в Сабартських горах.

Алаїс кивнула.

— Так, так, — промовила вона, — так, нарешті, здається, я зрозуміла.