Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Ми можемо їхати негайно. Дорога далека, і що раніше ми вирушимо, то швидше доїдемо. Але я б не радив так робити.

— Чому ні?

— Бо ми не знаємо, коли вирушать кайова. А якщо ми поїдемо швидше за них, то вони можуть знайти наш слід і поїхати за нами. Тоді вони здогадаються про наші плани і зруйнують їх.

— Мій брат Чарлі знову сказав те, про що я подумав. Ми повинні зачекати тут, допоки вони не поїдуть геть. Тоді ми будемо певні, що вони нам не завадять. Але ми не можемо залишатися на ніч на цьому місці, бо не варто відкидати й можливості, що вони таки спробують напасти на нас.

— Тоді нам слід знайти місце, з якого нам буде видно вихід із ущелини.

— Я знаю таке місце. Нехай мої брати візьмуть за вуздечки своїх коней і йдуть услід за мною!

Ми привели коней, що паслися неподалік, і пішли за Віннету у прерію. На відстані кількох сотень кроків ми побачили невеликий гайок, у якому й зупинилися. Тут ми могли не турбуватися про те, що кайова знайдуть нас, якщо прийдуть ще цієї ночі. А вранці бачитимемо перед собою ущелину і зможемо спостерігати за всім, що там відбуватиметься.

Ця ніч була такою ж холодною, як і попередні. Тож я зачекав, поки вляжеться мій кінь, а потім притиснувся до нього, щоби він грів мене. Тварина лежала спокійно, ніби знала, яку послугу повинна зробити мені, і я до ранку прокинувся лише раз.

Коли зійшло сонце, ми заховалися за деревами і понад годину уважно спостерігали за ущелиною. Все було тихо. Тож ми вирішили пошукати кайова. Якби вони все ще були тут, то нам довелося б поводитися обережно і наближатися до них лише потай. Але на це могло б піти багато часу. Тому я запропонував Віннету:

— Вони приїхали до Наґґет-Ціль через прерію і повертатимуться тією ж дорогою. Навіщо нам так довго і складно їх шукати? Достатньо буде об’їхати гору з того боку, де вчора твій вартовий побачив кайова, і тоді ми відразу дізнаємося, поїхали вони чи ще ні.

— Мій брат говорить правильно. Так ми і зробимо.

Тож ми сіли на коней і рушили довкола гір на південний захід. Це був той самий шлях, яким приїхали апачі, коли ми шукали слід Сантера, — тільки у зворотному напрямку. Коли ми в’їхали у прерію з півдня від Наґґет-Ціль, то розгледіли, як я і сподівався, два чіткі ряди слідів. Учорашній вів у долину, а сьогоднішній — з долини. Отже, кайова поїхали геть, у цьому не було жодних сумнівів. Але про всяк випадок ми ще раз повернулися в долину і проїхали аж до її кінця, аби переконатися, що там уже нікого немає.

Тепер ми поїхали за новим слідом кайова. Він був настільки чітким, що не залишалося жодного сумніву в тому, що вони спеціально намагалися показати нам цей слід і старалися залишити чіткі відбитки навіть у тих місцях, де зазвичай жодних слідів не залишається. Вони хотіли, щоби ми подалися вслід за ними. На губах Віннету з’явилася ледь помітна посмішка.

— Ці кайова могли б знати нас трохи краще і, навпаки, сховати свій слід, — сказав він. — А те, що вони не роблять цього, просто не може не викликати у нас недовіри. Вони хочуть поводитися дуже розумно, але насправді вчинили якраз навпаки — по-дурному, бо в них немає голови на плечах.

Він сказав це так голосно, що почув і полонений кайова. Тоді Віннету повернувся до нього і пояснив:

— Може трапитися так, що тобі доведеться померти, бо якщо ми не визволимо Сема Гоукенса або ж довідаємося, що його катували, то нам доведеться убити тебе. Але якщо все ж таки ми випустимо тебе на волю, то передай своїм воїнам, що вони поводяться, мов малі діти, з яких можна лише посміятися, коли ті вдають із себе дорослих. Нам і на думку не спаде їхати цим слідом.

І на підтвердження своїх слів він рушив убік від сліду, що вів на південний схід. Він поїхав східніше. Ми саме проїздили поміж Кенейдіан і північними притоками Ред-Рівер, і Віннету збирався податися до Ред-Рівер.

Коні тих апачів, котрі разом зі мною переслідували Сантера, були втомлені, тому ми не могли просуватися вперед так швидко, як хотіли б цього. До того ж у нас майже закінчилася їжа. Коли ж вона закінчиться зовсім, то нам доведеться харчуватися лише впольованою дичиною, а це має свої недоліки: по-перше, забирає чимало часу, а нам розходилося у кожній годині, а по-друге, полюючи, нам не вдасться бути достатньо обережними, бо залишатимемо слід, а цього нам не хотілося б.

На щастя, після обіду ми натрапили на невелику групу бізонів. Це були залишки великих стад, які вже завершували свій перехід на південь. Ми вполювали двох самок і тепер були забезпечені м’ясом на цілий тиждень, тож могли зосередитися на основній меті своєї виправи.

Наступного дня ми дісталися до північної притоки Ред-Рівер і