Віннету І - Карл Фрідріх Май
— Піти геть? — крикнув Сантер. — Як ти можеш казати таке? Ти боїшся цієї купки апачів?
— Мій білий брат не збирався мене образити, — сказав кайова з притиском. — Я не знаю страху. Але якщо я можу захопити свого ворога з кровопролиттям або без нього, то я обираю друге. Так робить кожен мудрий воїн.
— Ти думаєш, що ми можемо спіймати цих білих і апачів, якщо вдаватимемо, ніби відступили?
— Так. Вони підуть услід за нами.
— Це не обов’язково.
— Обов’язково. Віннету мусить помститися тобі, а він знає, що ти з нами. Тож він не зійде з нашого сліду. Ми зараз же зберемося і поїдемо до свого села, куди я вже відправив Сема Гоукенса.
— Зараз? Я не допущу цього. Щó скаже твій вождь, коли довідається, що ти відмовився від своєї переваги, що ти майже схопив Віннету, а потім усе кинув? Подумай про це!
Вождь не заперечив йому. Отже, це справило на нього враження. А Сантер помітив це і провадив далі:
— Тут ми маємо перевагу, якої не досягнемо, якщо втілюватимемо твій план. Нам не потрібно нічого робити, тільки загнати апачів самих у ту пастку, яку вони приготували нам.
— Уфф! Як нам це зробити?
— Ми нападемо окремо на кожну з груп, які підстерігають нас, і так вони не зможуть здійснити задуманого.
— Тоді доведеться напасти спершу на ту частину, якою керує Вбивча Рука. Ти це маєш на увазі?
— Так. Я точно знаю місце, на якому зараз перебуває Вбивча Рука і його люди, і можу вас завести туди. Очі кайова звикли до темряви, а їхні рухи схожі на рухи змій, які ніхто не чує. Ми оточимо трьох білих і апачів і після спеціального знаку нападемо на них. Ніхто з них не втече. Ми заколемо їх ще до того, як вони отямляться. А потім візьмемося до Віннету.
— Уфф, уфф, уфф! — захоплено вигукнуло кілька слухачів. Пропозиція Сантера сподобалася їм.
Але їхній вождь не поспішав із рішенням і сказав його лише після тривалих роздумів:
— Якщо ми будемо дуже обережні, то це може вдатися. А коли ми нападемо на Віннету? Відразу ж уночі?
— Ні. Вже вранці, — пояснив Сантер. — Його особа для мене настільки важлива, що я хотів би бачити його очі під час нападу, а вночі це неможливо. Ми зробимо так само, як апачі, — розділимося. Одну частину я ще вночі відведу на місце, де нас мали б упіймати. Там вона й залишиться, аж поки не настане день, а вранці піде далі, аж поки на неї не нападе Віннету, бо ж він вважатиме, що Вбивча Рука і його люди підтримають його з другого боку. Інша ж частина разом зі мною вранці шукатиме шлях, яким Убивча Рука повернувся сюди, в долину. Я переконаний — ця дорога веде до підніжжя гори, біля якого розташований вихід із ущелини, де чекає Віннету. Апачі зосередять усю свою увагу на ущелині й відразу ж помітять нашу першу групу. Але не зауважать, що друга частина групи наближається до них іззаду. Вони опиняться в такому ж оточенні, яке самі планували влаштувати для нас. А оскільки Віннету має при собі не більше ніж п’ятнадцять чоловік, то змушений буде здатися, якщо не захоче, щоб усіх його людей винищили. Такий мій план.
— Якщо все й справді вдасться зробити так, як говорить мій брат, то це добрий план, — кивнув червоношкірий.
— То ти згоден? — миттю запитав Сантер.
— Так. Я хочу зловити Віннету живим, аби привезти його до нашого вождя, і більше нічого. А завдяки твоїй пропозиції ми зможемо досягнути цього вже зараз і не чекати довго.
— Тоді берімося до здійснення плану!
— Непросто оточити Вбивчу Руку і його людей у темряві лісу так, аби вони не помітили цього. Для цього я оберу тих воїнів, які найкраще зарекомендували себе у підкраданні.
Індіанець почав називати імена цих воїнів, тож мені настала пора повертатися, бо якщо кайова рушать у дорогу негайно, то я можу не встигнути попередити своїх. Тож я сповз із високого каменя на низький, потім зіслизнув у траву і подався геть. Коли я проминув уже згадані вище чагарі й опинився на освітленій місяцем галявині, то кинувся бігом у долину, аж поки не опинився на одній висоті зі своїми людьми. Тут я пробіг до лісу і щасливо зустрівся з моєю групою, яка напружено очікувала на мене.
— Хто там? — крикнув Дік Стоун, коли почув мої кроки. — Це ви, сер?
— Так, — підтвердив я.
— Де ви так довго були? Правда ж, тут був шпигун? Якийсь кайова випадково набрів на нас під час розвідки?
— Ні. Це був Сантер.
