Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Так, — відповів Сантер. — Спершу я й сам проник до ущелини, хоч це було небезпечно. Але я ж мусив оглянути її. Я не міг пройти крізь неї, бо тоді напоровся б на ворогів, які перекрили вихід. І незабаром я вже повернув назад, але ще не встиг вийти звідти, коли почув за собою поспішні кроки. На щастя, біля дороги лежало чимало великих каменюк, і я встиг швидко сховатися за однією з них. Повз мене пройшов один із апачів, але не зауважив мене.

— Мабуть, це був спостерігач із високої гори?

— Мабуть.

— Це означає, що він нас побачив і побіг розповісти про це Віннету. Як добре, що ти встиг сховатися! І щó ти робив далі?

— Я подумав, — розповідав Сантер. — Якщо вороги хотіли напасти на нас ззаду, то найкраще б їм для цього було зачаїтися в якомусь непомітному місці, повз яке ми змушені будемо пройти. Яке б це могло бути місце? Ідеальною є долина, у якій ми зараз стоїмо, а точніше — задня її частина, де ущелина підіймається догори. Якщо апачі там сховаються за деревами, то вони обов’язково побачать, як ми проходимо повз них, а потім непомітно прокрадуться вслід за нами до входу в ущелину і закриють її. Так я сказав собі і тому пробрався сюди і дійшов аж до місця, в якому сподівався їх побачити.

— І знайшов?

— Не відразу, бо я прийшов туди раніше за них. Але я трохи зачекав, і вони прийшли.

— Хто? Ти добре їх побачив і порахував?

— Це був Убивча Рука з обома білими і ще близько десяти апачів.

— Отже, Віннету наказав цьому загонові перекрити вхід до ущелини, — зробив висновок кайова.

— Так і є, — підтвердив Сантер. — Вони розташувалися на постій. Я вже стільки ризикував сьогодні, і мені щоразу щастило, що наважився і підкрастися до них зовсім близько та підслухати їхню розмову.

— І про щó вони розмовляли?

— Ні про що! Обоє білих супутників Убивчої Руки про щось перешіптувалися. Але коли я підкрався достатньо близько, щоби чути їх, то вони замовкли. Апачі мовчали, Вбивча Рука також. Я лежав просто за ним і майже міг торкнутися його рукою. Як би він розізлився, якби довідався про це!

Тут Сантер мав рацію. Я був злий, ще й як! Він лежав просто біля мене, навіть більше — я вхопив його за полу, та все ж він утік від мене! Це була поразка, страшна поразка! Якби мені вдалося втримати його, тепер я це знаю, все склалося б зовсім інакше. Можливо, від цього взагалі змінилося б усе моє життя. Життя людини може залежати від однієї-єдиної миті, від якогось, на перший погляд, несуттєвого вчинку, необережності чи випадковості. Але так лише здається, бо над кожною живою істотою стоїть Бог, і без його волі нічого не діється — сонце не сходить і метелики не перелітають із квітки на квітку.

Тож хоч був я страшенно лютий, мене тішила думка, що мені вдалося підслухати так багато, а Сантерові біля нас нічого довідатися не вдалося.

— Ти був так близько від цього пса? — здивувався кайова. — Кажи швидко… Вбивча Рука і далі на тому ж місці, де ти залишив його?

— Я сподіваюся на це.

— Ти сподіваєшся? Тож можливе і те, що його там уже немає? Я думав, що він збирається чекати на нас.

— Він і збирався. Але міг і передумати.

— З якої причини?

— Він знає, що за ним стежили.

— Уфф! Звідки він може про це довідатися?

— У цьому винна нещасна діра у землі, — пояснив Сантер. — Я збирався було поповзти геть і повернувся назад. І тут мені довелося перекласти всю вагу на руки, а права рука потрапила у діру в землі, і це спричинило шурхіт, який почув Убивча Рука. Він миттю озирнувся і, напевно, помітив мене, бо коли я підвівся на ноги і чкурнув геть, то він одразу ж кинувся за мною. Він мало не впіймав мене, бо вхопив за полу. Але я вирвався і різко повернув убік. І хоча він кричав мені, щоб я зупинився, бо він стрілятиме, я й не подумав повестися на таку дурницю. Навпаки — побіг ще глибше у ліс, де міг заховатися в темряві, а потім засів у надійному місці, щоби перечекати і втекти.

— І щó робили його люди?

— Мабуть, вони хотіли шукати мене, але він наказав їм залишатися на місці до його повернення і побіг за мною. Я ще кілька хвилин чув його кроки, а потім усе затихло.

— Можливо, він дійшов аж сюди і тепер сидить десь тут у засідці!

— Ні, це неможливо, він не міг бачити, куди я ішов, — заперечив Сантер. — Він точно повернувся до своїх. Коли я вичекав достатньо довго, то вийшов із лісу на відкритий простір, де міг пересуватися швидше. І тут мене побачила твоя варта.

Після цього запала мовчанка. Вождь червоношкірих довідався те, що мав довідатися, і тепер думав про це. Через якийсь час він сказав:

— Я почув від