Віннету І - Карл Фрідріх Май

бо краще орієнтувався на місцевості. Він мав знайти Віннету і розповісти про все кайова, як тільки вони прибудуть. Але Сантер не встиг повернутися до їхнього приїзду, тому вони відрядили вслід за ним ще одного воїна, який мав лише пройти слідом Сантера і якому не загрожувала жодна небезпека, бо Сантер і так незабаром повернеться і попередить про все індіанців. Тож цей розвідник пройшов у глиб долини, наскільки вважав за потрібне, не знайшов ворогів і повернувся, щоби повідомити про це. А оскільки у долині було зручніше заночувати, ніж у прерії, то кайова вирішили пройти туди. Адже Сантер і тут без проблем їх знайде. Він побачить їх, коли повертатиметься назад, хоча з обережності вони все ж не розпалюватимуть вогню.

Тепер було точно відомо, що того дня вони не потраплять нам до рук. А можливо, не потраплять і завтра, якщо Сантер розповість їм про наш план. То що тепер робити? Повертатися назад, до своїх, і чекати там, чи кайова вранці часом не втраплять таки до пастки? Чи краще знайти Віннету, розповісти йому, що я довідався, і запитати про подальші дії? Була ще й третя, хоч і небезпечна для мене можливість: залишитися тут. Для нас важливо було довідатися, що ж надумають робити кайова після того, як Сантер поінформує їх про все. Якби я тільки міг підслухати їх! Але це страшенно ризиковано. Сантер точно знає, що я його переслідую, і це може викрити мене. Але я все ж таки зважився спробувати, навіть якщо надія на успіх невелика.

Як я вже говорив, червоношкірі не запалювали вогню, щоб їх не знайшли. Ця обставина, що захищала їх, мала захистити й мене. Під деревами лежали великі камені, порослі мохом, а довкола них колосилася висока трава. Можливо, мені вдасться сховатися за одним із таких каменів.

Більшість індіанців наразі прив’язували коней, щоби ті не могли відійти геть і видати місце нашого табору. Решта посідали або полягали на галявині попід лісом. З одного боку галявини долинав приглушений голос, який віддавав команди. Мабуть, це був вождь, і слід було сподіватися, що він так і залишиться на своєму місці на ніч. Я мав якось підкрастися до нього ближче.

Тож я ліг на землю і поповз у тому напрямку. Мені не потрібне було прикриття, бо вже стало темно, а червоношкірі порозташовувалися трохи осторонь того місця, до якого я хотів добратися. Мене могли зауважити, тільки якби хтось випадково перечепився об мене. На щастя, такого не трапилося, і я щасливо дістався до мети. Там лежали два камені — довгий і високий, а поряд іще один — нижчий. Тут точно не будуть шукати шпигуна. Тому я видерся з нижчого на вищий камінь і розпластався на ньому. Так я опинився на висоті приблизно двох метрів над землею і почувався у повній безпеці, бо не уявляв собі, що могло б змусити когось із червоношкірих вилізти сюди.

Індіанці нарешті поприв’язували своїх коней і теж полягали або посідали. Там, де, як мені здавалося, був вождь, далі півголосом віддавали накази, але я не розумів їх, бо не знав мови кайова. Після одного з наказів частина червоношкірих кудись пішла. Це вартові, які стали на свої пости. Я зауважив, що пости виставили тільки з боку галявини, а з боку лісу не було нікого, і це втішило мене, бо давало можливість згодом утекти, не наштовхнувшись на варту.

Ті, хто залишився у таборі, розмовляли між собою, і хоча голоси їхні були приглушені, я міг чути кожне слово. Але, на жаль, я не розумів їх. Як було б корисно довідатися, про що вони говорять! Саме тому згодом для мене було дуже важливо завжди вивчити мову людей, із якими я мав справу. Віннету знав шістнадцять індіанських діалектів, тож і в цьому він став мені чудовим учителем. Згодом зі мною більше не траплялося такого, що я проникав до чийогось табору і не розумів, про щó говорять між собою індіанці.

Приблизно через десять хвилин я почув якийсь звук, що долинув з боку одного з постів. Після цього пролунала відповідь, якої я так чекав:

— Це я, Сантер. А ви таки прийшли у долину?

— Так. Нехай мій білий брат пройде трохи далі. Він побачить червоношкірих воїнів!

Ці слова я зміг зрозуміти, бо зі Сантером вони говорили сумішшю англійської та своєї мов.

Він підійшов ближче. Тоді вождь покликав його до себе і сказав:

— Мій білий брат був відсутній значно довше, ніж ми домовлялися. Мабуть, у нього були на це вагомі причини.

— Вагоміші, ніж ви думаєте. Відколи ви тут?

— Менше, ніж той відрізок часу, на який блідолиці кажуть «півгодини».

— Вам слід було залишатися у прерії, тут небезпечно.

— Ми не залишилися там, бо тут краще поставити табір, а також томý, що тут ми не побачили жодної небезпеки. Інакше б ти б швидше повернувся і попередив нас.

— Насправді все навпаки. Мене не було так довго, бо тут ми перебуваємо у великій небезпеці і мені знадобилося більше часу, щоби розвідати всі деталі. Але тепер я знаю: десь тут є Вбивча Рука.

— Так я і думав. Мій брат бачив його?

— Так.

— Ми зловимо його і відвеземо до нашого вождя, якому він перебив ноги. Це гарантуватиме йому смерть на пáлі. Де він?

Це означало, що кайова не збиралися заманювати нас до свого пуебло,