У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

свою безпеку, відігнало сон від мене, хоча інші спали, незважаючи на москітів. Я лежав, палив, розмірковував, головним чином, як уникнути мазаїв. Стояла дивна місячна ніч, та москіти й небезпека підхопити лихоманку від ночівлі на річці, а ще судома в моїй правій нозі від незручного положення в пірозі разом із хропінням сплячих ваквафі не псували насолоди від неповторної ночі. Місячне проміння вигравало на поверхні річки, води якої неухильно поривалися до моря, як людське життя до могили. На березі панував морок, і нічний вітер сумно зітхав в очеретах. Ліворуч лежала піщана мілина, на якій не було дерев. Тут я міг розрізнити цілий табунець антилоп, що підійшли напитися. Зненацька пролунало зловісне гарчання, і всі вони перелякано втекли. За кілька хвилин я побачив масивну постать його величності, царя звірів, що з’явився запивати свій обід. Він неквапно рухався в очеретах за п’ятдесят кроків від нас, а ще за кілька хвилин велетенська чорна маса вилізла з води і захропла.

Це був гіпопотам. Він був так близько від мене, що я бачив, як він, підштовхнутий цікавістю дізнатися, що таке є наші піроги, відкрив свою пащу, подивився і широко позіхнув, даючи мені змогу помилуватися іклами.

Я хотів уже всадити йому кулю, але, подумавши, дав йому спокій, тим паче, що він був заважкий для нашої піроги. Скоро він безшумно зник з очей. При погляді праворуч на берег, мені здалося, що я бачу темну постать, що ховається за деревами. У мене дуже гострий зір, і я був упевнений, що помітив когось, та був це звір, птах чи людина — я не міг розрізнити.

У цей час темна хмарка закрила місяць, ліс затих. Раптом пролунав різкий, добре мені знайомий крик сови, що настирливо повторився кілька разів. Після цього запанувала щонайповніша тиша, тільки вітер шумів серед дерев і в очереті.

Невідомо чому, але мене охопило дивне нервове збудження. Особливих причин поки що не було, бо мандрівник у Центральній Африці постійно наражається на небезпеки, та я не міг заспокоїтися. Зазвичай я сміюся і не вірю різним передчуттям, а тепер мимоволі мене охопило гнітюче передчуття близької небезпеки. Холодний піт виступив на моєму чолі, та я не хотів будити інших. Я відчував, що страх мій зростає, пульс слабко бився, як у вмираючої людини, нервове збудження дійшло межі. Це відчуття цілком знайоме тому, хто схильний до кошмарів. Але моя воля панувала над страхом, я продовжував напівлежати в пірозі, повернувшись у бік Умслопогаса і двох ваквафі, що спали біля мене.

На деякій відстані я чув сплески гіпопотама, потім крик сови повторився неприродно верескливо30. Вітер тужливо краяв серце піснею. Над нашими головами стояла похмура хмара, а під нами холодна, чорна маса води. І я вловлював дихання смерті в навколишньому мороці! Це було гнітюче відчуття.

Раптом кров похолола в моїх жилах, і серце перестало битися. Здалося це мені чи ми рухаємося? Я перевів погляд на той човен за нами, але не бачив його, а замість нього помітив худу, чорну руку, простягнуту над пірогою.

Невже це кошмар? Тієї ж хвилини темне диявольське обличчя виринуло з води. Пірога гойднулася, блиснув ніж, пролунав жахливий крик одного з ваквафі, і щось тепле бризнуло мені на обличчя.

Я вмить прокинувся, зрозумів, що це не кошмар, а напад мазаїв. Схопивши перше, що трапилося під руку (це була сокира Умслопогаса), я з усієї сили вдарив нею в те місце, де бачив руку з ножем. Удар припав прямо на руку і відрубав усю кисть.

Дикун ані застогнав, ані крикнув. З’явившись, як привид, він зник так само тайкома, залишивши після себе відрубану руку, що все ще стискала меча, загнаного в серце нашого бідного ваквафі.

Між дикунами сталося сум’яття, і мені здалося, не знаю, чи так це було, що кілька голів ковзнули над водою до правого берега, біля якого мала скоро опинитися наша пірога, оскільки якірний мотузок був перерізаний.

Як тільки я освоївся з обстановкою, я зрозумів план дикунів. Вони перерізали мотузок, щоб пірогу течією прибило до берега, де чекав загін воїнів зі списами, готовий перебити нас усіх.

Схопивши весло, я наказав Умслопогасу взяти інше (уцілілий аскарі був ні живий ні мертвий від страху), і ми заходилися старанно гребти на середину річки, і саме вчасно, бо за кілька хвилин могли опинитися біля берега, і тоді нам усім загрожувала смерть.

Як тільки ми достатньо відійшли від берега, то поспішили дізнатися, чи вціліла наша друга пірога.

Важка і небезпечна це була робота в навколишньому мороці! Очевидно, милосердний Бог керував нами. Нарешті, старанно працюючи веслами, ми побачили нашу пірогу і були раді дізнатися, що на ній усе-благополучно.

Поза сумнівом, та сама чорна рука дикуна, яка перерізала наш мотузок, мала намір зробити це й з другою пірогою, якби дикуна не згубила непереборна схильність убивати при будь-якій слушній нагоді. І