У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Наступного дня ми вирушили в путь на двох пірогах. У першій були Гуд, сер Генрі і троє солдатів ваквафі, в другій сиділи я, Умслопогас і решта двоє солдатів. Нам довелося плисти річкою вгору, і ми спробували використати наші чотири весла і працювали всі, окрім Гуда, як невільники. Це була важка, втомлива робота.

Гуд, ледве вступивши у човен, опинився в рідній стихії і прийняв командування. Він добре командував. На суші Гуд був ввічливий джентльмен, із м’якими манерами, охочий до витівок. На воді ж він став справжнім демоном. Він досконало знав усе, що стосувалося води і плавання, від морської торпеди до вміння тримати весло в африканських пірогах, а ми зовсім нічого не знали. Його поняття про дисципліну відрізнялися суворістю, можна сказати, він виявився нашим повелителем на воді і сторицею відплатив нам за несерйозність, із якою ми ставилися до нього на суші. Але, з іншого боку, я маю сказати, що він напрочуд добре правив човном.

За день Гудові вдалося за допомогою сякого-такого одягу приробити вітрила до кожної піроги, і це дещо полегшило нашу працю. Течія була дуже сильна, і ми насилу долали двадцять миль за день.

Ми вирушали вдосвіта і пливли до десятої години, коли сонце починало смалити так, що гребти було неможливо. Тоді ми виходили на берег, з’їдали наш скромний обід, після якого спали або щось робили до третьої години.

О третій годині ми продовжували подорож до заходу сонця, коли зупинялися на нічліг. Якось увечері, приставши до берега, Гуд надумав, за допомогою аскарі, влаштувати загородку з тернових кущів і розкласти вогонь. Я, сер Генрі й Умслопогас, подалися підстрелити що-небудь на вечерю. Це було легко, оскільки на берегах Тани водиться багато всілякої звірини і дичини. Одного разу вночі сер Генрі вбив самку жирафа, у якої мозок із кісток — смакота.

Мені вдалося вбити пару косуль. Іноді ми урізноманітнювали наш стіл, убиваючи гвінейських курей і павичів, або ловили прекрасну рибу, якої повно у Тані.

За три дні з нами сталася неприємна пригода. Ми пристали до берега, за звичаєм, на ночівлю, аж раптом помітили неподалік людську постать, очевидно, нас чекали. Одного погляду вистачило, щоб я впізнав молодого воїна з племені мазаї-ельморен.

Якби я навіть завагався в цьому, то всі сумніви мої розсіялися б від переляканого крику наших ваквафі: “Мазаї!”

Якою дикою, войовничою статурою він був! Я звик до вигляду дикунів, але скажу, що ніколи не бачив обличчя лютішого і жахливішого. Він був величезного зросту, майже як Умслопогас, і красивий, але красою диявола. У правиці він стискав списа п’яти з половиною футів завдовжки, причому тільки клинок мав два з половиною фути. Лівою рукою він тримав великого щита еліпсоподібної форми зі шкури буйвола, на якому були дивні геральдичні написи. На плечах його лежав капюшон із соколиного пір’я, а на шиї надіта смуга бавовняної строкатої тканини. Звичний його одяг із козинячої шкури був зав’язаний вузлом, у вигляді пояса, а на боці стирчав меч, який був уламком сталі, вкладеним у дерев’яні піхви. Найдивовижнішою з усього його вбрання була шапка зі страусового пір’я, яка сходилася біля підборіддя і обіймала обличчя, відтіняючи сатанинський вираз фізіономії дикуна в рамці строкатого пір’я. Біля кісточок теліпалася чорна торочка, а на ногах дзвеніли шпори, з-під яких стирчали жмутки чудового чорного мавпячого волосся.

У такому вбранні стояв мазаї-ельморен, очікуючи на наші піроги. Я не міг розрізнити всіх подробиць його костюма, абсолютно пригнічений загальним враженням і думкою про те, що нам слід робити.

Поки ми розмірковували над власними діями, воїн рушив з місця, махнув на нас списом і зник.

— Еге! — закричав сер Генрі з того човна. — Наш друг, начальник каравану, дотримав свого слова і виказав нас мазаям. Чи безпечно пристати до берега?

Я думав, що це небезпечно, але, з іншого боку, ми не могли нічого зготувати в пірогах, щоб поїсти, а їсти хотілося всім. Нарешті Умслопогас прискорив наше рішення, заявивши, що піде в розвідку, і поповз у чагарник, як змія, а ми залишилися чекати його на воді. За півгодини він повернувся і сказав нам, що ми бачили не мазаї, а просто воїна-дикуна, що він сам вистежив місце, де вони отаборилися, і за деякими ознаками думає, що мазаї вирушили не більше години тому. Воїн, якого ми бачили, був посланий з донесенням про нашу появу. Ми причалили до берега, розташувалися колом, повечеряли і заходилися обговорювати всю небезпеку нашого становища. Насправді, можливо, що поява воїна зовсім не загрожує нам нічим, що він один зі зграї, посланий грабувати і вбивати людей із ворожого племені. Та коли ми пригадали погрози наших носильників і зловісний помах списом у наш бік, справа видалася нам дещо іншою. Одне було безперечно — загін мазаїв стежив за нами і чекав зручної нагоди, сподіваючись напасти на нас.

Ми мали вибір: або йти вперед, або забиратися назад. Останнє відкинули всі, тим паче, що, відступаючи, ми могли наразитися на ще більшу небезпеку. Тому вирішили будь-що йти вперед. Розсудивши, що спати на березі небезпечно, ми забралися в піроги і відвели їх на середину річки, прикріпивши їх, замість якоря, до великого каміння товстими мотузками, зробленими з волокна кокоса.

Тут москіти старанно накинулися на нас, і це, разом із побоюванням за