Джмеленя та володарка злиднів - Галина Микитчак

— Дзві-і-і-інко! — долинуло десь із кімнати.

Дзвінка озирнулася й побачила за гілками й камінням кімнату, а в ній — Дмитрика на порозі.

— Дзвінко, Марена повертається! — крикнув він, роззираючись по кімнаті й не побачивши подруги.

— Перейди межу! — зашепотіло щось із гущавини. Під деревами вовтузились невидимі істоти.

Дзвінка стояла на горбочку чи то на складці чарівного покривала. Звідси було добре видно поснулого Змія, той вистромив голову з печери, що прорізала гірський схил. За горою текла глибока річка з чорною водою. Вона й була тією межею! Через її темне русло перекинуто міст із тисяч маленьких дощечок, з поруччя звішувалися калинові грона.

Кроки й тріск із лісу наближалися.

— Перейди межу! Йди до нас!

Посеред мосту на калиновій гілочці висить блискуча накришка. Дзвінка відразу ж збагнула, що саме нею закривається. До мосту по вузькому видолинку веде стежка, яку біля печери перегороджує хвіст поснулого Змія.

Дівчинка озирнулась і побачила, як кімната з Дмитриком у дверях вкривається туманом, її вже майже не видно. Та байдуже! Потрібно забрати цю кришечку!

Уперед! І Дзвінка швидко побігла стежкою до мосту.

З лісу почали виходити створіння, схожі на багатоніжок, равликів, слизнів, павуків. Усі вони були злиднями, які чекали тут свого часу, чекали Марениної команди. Вони тоненькими, глухими й сипкими голосами просили гостю:

— Перейди межу! Перейди міст!

Джмеленя попурхало по стежці й вправно перестрибнуло лускатий товстелезний хвіст.

Ось і міст! Вона вибігла на його середину й торкнулася пальцями чарівної кришечки.

— Перейди межу! — безперестанку повторювали тутешні злидні, прямуючи з лісу до мосту. — Перейди річку Смородину! Завітай у Навію. Візьми там для себе силу!

— Н-і-і-і! — закричала Дзвінка. Схопивши накришку, вона щодуху побігла стежкою назад.

Злидні кинулися їй навперейми, та були надто повільні. Побачивши, що самотужки не впіймають дівчинку, вони закричали:

— Змію, прокинься! Дівчисько вкрало накришку! Вставай, Змію!

Велетенське лускате тіло здригнулося. Змій іще раз позіхнув і розплющив праве око.

— Хто-о-о? Дівчисько? Яке дівчисько? — перепитав він — і луна від його слів загурчала, наче грім над головою.

Дзвінка саме минала його хвіст. Почувши страшний голос, вона озирнулась і мимохіть наступила на кінчик хвоста, найболючіше місце у зміїв!

— Р-р-ра-а-а-а! — величезний ящір зірвався від болю на рівні лапи.

Не чекаючи, поки її впіймають, Дзвінка мерщій кинулась до горбочка, за яким закінчувалось чарівне покривало.

На землю впала велетенська тінь, немов від грозової хмари. Це Змій розгорнув крила. Його погляд блискавками просік простір навколо й на стежці уздрів маленьке дівчисько, яке ось-ось втече з його володінь!

Очі Джмеленятка засвітилися радістю. До краю країни-пологу залишилося кілька кроків! За туманним горизонтом проступали обриси кімнати й Дмитрикова постать. Звідси він видавався справжнім велетом.

Найближче сухе дерево простягло свої гілки до втікачки й обхопило її за ноги. Вона замахала руками й гепнулася в пилюку стежки. Перед нею з’явилося перелякане Дмитрикове обличчя. їй здалося, що вона лежить на краю височезного обриву, а перед нею, як хмара, нависає Дмитрик-Хитрик.

Джмеленя озирнулася й побачила, що з одного боку до неї летить Змій, дихаючи вогнем, а з другого дріботить армія злиднів.

— Дмитрику, допоможи!

Хлопець здивовано витріщався на подругу, яка з’явилася з Марениного покривала, наче випірнула з води, та через мить оговтався, схопив Дзвінку за руки й щосили потягнув до себе. Заскрипіли сухі гілки, тріснули — й дівчинка викотилася з ліжка в кімнату.

Розплющила очі вона вже на килимі. Біля неї, під доволі звичайним на вигляд покривалом, непорушно стояло ліжко. Отже, щойно вона стрибнула не з височезного обриву, а просто скотилася з Марениного ложа. Таємниця подорожі на межу світів загаптована в чарівному гаптованому покривалі.

Але зараз немає часу про це думати. Дзвінка швидко поверталася в свою реальність, в Явію.

— О, Дзвінка! — Дмитрик допоміг їй підвестися. — А я спочатку тебе й не помітив. Ти заплуталася в покривалі?

— Майже так.

— Нам потрібно поспішати! Марена повертається! Ти знайшла злидня?

— Ні! Зате знайшла накришку! Потрібно забрати ще й останній горщик.

Муха пролетіла над дівчинкою й сіла Дмитрикові на окуляри. Він відразу ж закричав, замахавши руками, наче збирався злетіти в повітря:

— Ось він! Ось він!

— Де? — Дзвінка закрутилася навсібіч.

— Тут! — Дмитрик показав тремтячим пальцем на свої окуляри.

Дівчинка придивилася до мухи, що сиділа на металевій оправі й зазирала Дмитрикові в око. Замість мушачої морди, на волохатому тулубі сиділа лиса голова з довгим носом, що звисав на жирні губи. По боках носа більше половини голови займали очі, а якщо точніше — очища!

Дзвінка змахнула муху-злидня з окулярів у горщик з написом «Заздрість» й закрила його накришкою, прокрутивши її по різьбі декілька разів. Злидень задзижчав у горщику, б’ючись об стінки.

— А чому це ти понесеш останній горщик до решти? Я також хочу! — відразу ж надувся Дмитрик.

— А тому, що це в тобі говорить Заздрість, яка щойно посиділа на твоїх окулярах!

— А-а-а! Тоді бігом до горщиків!

Марена саме спускалася сходами у підвал, коли діти з горщиком вийшли з її квартири. Вона вмить почорніла від злості й заверещала не