Джмеленя та володарка злиднів - Галина Микитчак

А-а-а-а, зрозуміло, це або мама, або бабця встали раненько й усе поприбирали. Цікаво, чи по всій квартирі така чистота?

Дзвінка-Джмеленя попурхала до ванної чистити зуби. У коридорі чистесенько, наче у звичайну неділю після звичайної суботи. У ванній також! Навіть туалетний папір, розмотаний і порваний учора злиднями, тепер замінили на новенький, ледь початий. Зубна паста, розмащена вчора по плитці, наче сама повернулася назад у тюбики. Мило перекочувало з-під ванної назад у мильницю.

Хм! Дивно! Коли це рідні прокинулись, що встигли прибрати вчорашній гармидер. А що на кухні?

На кухні бабця з мамою сиділи за столом і розмовляли про плани на наступний тиждень. Наче нічого й не відбулося. У розмові вони не згадували вчорашнє горщикове полювання. Тут також чисто: підлога підметена, посуд акуратно розставлений на полицях і в тумбах, холодильник сяє білизною, хоча ще вчора був замащений гірчицею, маслом, майонезом і кетчупом. Тепер — ані плямки на його матовій поверхні. Дивина та й годі!

— Мамо й бабцю, доброго ранку. Дякую, що ви сьогодні все так гарно поприбирали й мене не будили.

— Сьогодні? — одночасно перепитали жінки.

— Звісно, що сьогодні, адже вчора тут господарювали злидні!

— Які злидні? Субота як субота. Так відразу навіть і не згадаєш, чим ми вчора займалися.

— Як? — Дзвінка щиро здивувалася словам рідних. — Ви не пам’ятаєте, як ми вчора визбирували й ловили тринадцять злиднів?

— Як завжди, тобі щось наснилося! — всміхнулася бабця Леся.

— Вигадувати й фантазувати нашому Джмеленятку завжди вдається найкраще, — пробурмотіла мама, витягаючи з холодильника голландський сир і масло. — Зробимо канапки, вип’ємо чаю і збираємось до церкви!

Дзвінка мимохідь зазирнула до холодильника й вражено вигукнула:

— Ой, у холодильнику так багато продуктів! Коли ж ви їх накупили? Чи… — Джмеленятко побігла в комірчину й ахнула: всі закрутки з овочами, салатами, вареннями й компотами стояли на поличках повні, накриті кришками з акуратними етикетками.

— Невже все відновилося після злиднів саме? — прошепотіла вона. — Мабуть, це частина закляття горщикового полону.

По коридорі пройшовся тато, тримаючи у руці мобільний. Він виглядав дуже задоволеним.

— Кохана, щойно дзвонив мій шеф і запросив нас обох до театру, а потім — до себе в гості обговорити моє підвищення у відділі!

— Тату, але ж тебе звільнили! Яке підвищення? — здивувалася мала.

— Мене звільнили? Хто й коли? — тато також здивовано витріщився на доньку.

— Не звертай уваги, любий! Наше Джмеленятко сьогодні фантазує. А щодо підвищення, це чудова новина! Підемо сьогодні до твого шефа. Я не пропущу нагоди вдягти нову червону сукню.

— А як там наша сусідка Марена? — запитала вона в рідних.

— Я зранку виходила підливати пеларгонії в коридор і бачила пані Фросю. Вона сказала, що Марена ще вчора назавжди виїхала зі своєї квартири. Я щось не жалкую, що вона більше не житиме в нашому будинку. Ця жінка мені не надто подобалася.

— Мені також… дуже не подобалася, — пробурмотіла Дзвінка й повернулася назад до ванної, почистила зуби, вмила личко, вдягнула свій парадний рожевий сарафанчик і новенькі мештики та побігла на двір. Услід бабця нагадала:

— Дитинко, не забудь, у нас обмаль часу!

— Добре, бабцю!

У під’їзді Дзвінка налетіла на Дмитрика, який так само поспішав, як і вона. Діти зіштовхнулися і зупинились.

— Дзвінко…

— Дмитрику, уявляєш, мої батьки нічого не пам’ятають про злиднів! — випалила дівчинка.

— Але ж ти пам’ятаєш?

— Усе до найменших дрібниць! Чому так?

— Ще одна таємниця! Зустрінемось потім у парку!

І вони побігли по домах. По дорозі дівчинка помітила, що всі негаразди, спричинені злиднями, наче випарувалися. Ніхто з сусідів не пам’ятав учорашніх подій.

Після служби у невеликій, але дуже красивій і давній церкві, Дзвінка відчула значне полегшення. Наче чари злої чаклунки Марени і її духів-злиднів повністю покинули душу й серце.

Парком діти називали невеличкий скверик у кінці вулиці. Тут квадратом росли безкорі платани й кущі жовтоквітих форзицій, поміж дерев стояв великий камінь із вигадливими обрисами, рядами простяглися лавочки. Дмитрик уже сидів на одній із них, чекаючи на подругу.

Як добре, що він перестав вередувати й знову став звичайним Дмитриком-Хитриком, розумним і уважним!

У парку-скверику, крім дітей та якогось старенького бороданя в капелюсі, нікого не було. Дівчинка не розглядала його надто ретельно, але їй на мить здалося, що вона десь бачила цього чоловіка.

Джмеленя сіла біля хлопця.

— Привіт, Дзвінко, як там справи? Пам’ять ні до кого не повернулася?

— Не повернулась! А може, воно й на добре? Інакше дорослі сто разів на день згадували й обговорювали б.

— Отже, ніхто не пам’ятає про злиднів, крім нас!

— І не дивно! — раптом пролунав голос за спинами дітей. Хоч він звучав дуже по-доброму, з оксамитовими нотками, але діти все одно перелякались і зістрибнули з лавки.

Позаду них стояв той самий дідусь, якого помітила Дзвінка на сусідній лавочці. Незнайомець мав довгу сиву бороду й вуса, в яких, мабуть, заблукало багато всіляких історій. Картате довге пальто, капелюх з довгими крисами, тоненький шалик, окуляри в роговій оправі й добрі зморшки навколо очей. Цей дідусь відразу видавався хорошою людиною. Побачивши, що діти перелякано дивляться на нього, він виставив руки долонями вперед.

— Перепрошую, що так нахабно приєднався до вашої розмови й налякав вас!

Дзвінка тепер уважно вдивилася в його обличчя. Згадала! Раніше вона бачила його