Джмеленя та володарка злиднів - Галина Микитчак

— Облиште горщик! Не рухайте його! Я вас озолочу, якщо віддасте його мені!

— Я вже бачила ваше золото! Дякую, не хочу! — з притиском мовила Дзвінка.

— То просто віддайте мені горщичка. І я відпущу вас живими й непереламаними! — Марена повільно спускалась до дітей. Тікати не було куди.

Дмитрик поправив окуляри й забрав горщик у подруги.

— Не підходьте, а то я розіб’ю його!

— Будь ласка, розбивай! Тоді не зможете полонити злиднів. Вони всі розбіжаться. Давай його сюди й не рипайся, малий!

— Ні! Ми не дозволимо вам зруйнувати наше життя! — вигукнула Дзвінка, заступаючи собою Дмитрика.

— Дітей я переважно не чіпаю. Переважно. А вас доведеться підсмалити! — Чаклунка потерла пальцями об пальці, згорнула їх у кулаки й розтиснула. Тепер на її порепаних долонях мінились блакитним чистим світлом клубки блискавок.

— Не поспішай, помилко паспорта! — почувся добре знайомий бадьорий голосок зі сходів!

Марена різко обернулася, аж подоли її темно-сірої сукні крутнулися довкола неї.

— Ще й ці приперлись! — прошипіла вона, побачивши на сходах Дзвінчину сім’ю. Бабця Леся стояла першою з якимось згортком у руках. З-за неї визирала мама Іванка, а позаду з пірамідою горщиків стовбичив тато Гєник.

— Я можу викосити моровицею ціле село, не те, що якусь нужденну сімейку. Раз плюнути — пристукнути вас на місці!

Чаклунка пожбурила вогонь з долонь у бабцю. Блискавки пролетіли над сходами, відбилися блакитними вогнями у бабусиних очах і влучили у дивну велику ляльку з мішковини, якою бабця Леся спритно прикрилась. Ляльку охопило синє полум’я, і Дзвінчина бабуся відкинула її від себе.

Лялька впала на сходи між бабцею Лесею і Мареною. Її шили нашвидкуруч: обличчя й руки з полотна, сукенка з мішковини. На обличчі доволі подібно мама Іванка вишила Маренині очі, рот, рубець і бородавки, а на грудях чорним маркером тато Гєник написав «МАРЕНА». Бабця встигла скрутити з порваних ниток щось схоже на розкуйовджене волосся. То була не дитяча іграшка, а радше страшне опудало.

Тепер чаклунський вогонь пожирав опудало Марени. Обличчя чаклунки перекосилося, наче від болю. Мало не збивши дітей з ніг, Марена кинулася до себе додому. Дзвінці й Дмитрику навіть здалося, що за нею слідом потяглися віхті диму.

— У-у-у-у-у!!! — долинуло з підвальної квартири. Звук наближався. За мить з дверей вилетіла Марена верхи на мітлі. Зависнувши у повітрі на початку сходів, чаклунка обернулася до дітей і прошипіла:

— Цього разу ви розладнали мої плани! Але я ще повернуся… — Її очі зблиснули білим світлом. — Щоб помститися!

І шугнула у під’їздне вікно. Слідом за нею у двері протиснувся змій, загорнутий у гаптований поліг і нав’ючений велетенським клунком.

— Це полетіло Маренине ліжко, — пояснила Дзвінка.

У цей час мешканці сьомого будинку на вулиці Кленовій стояли у дворі, позадиравши голови вгору. У небі, швидко перетворюючись на крапки, летіли жінка на мітлі й змій із торбою. Вони зробили коло над горою Високий Замок і зникли з очей.

До них підійшли Дмитрик і Дзвінка з батьками та бабусею.

— Невже полетіла? — здивувався вчитель.

— Полетіла! — підтвердила квітникарка Маруся.

— Фантастика. Ніби-то нормальна баба була, а полетіла! — пробурмотів дід Петро, а двірничка Фрося перехрестилася кілька разів: — Свят, свят, свят!

Тихо перемовляючись, сусіди розійшлись по домівках. Тато Гєник обернувся до піраміди з горщиків.

— А що ж робити зі злиднями?

— А в книжці Сварожича щось написано про річку Смородину! — мовила мама.

— Там написано, що в країні Навії Марена тримає злиднів у глибокій ямі річки Смородини! — додала бабця.

— Де ж ми річку таку візьмемо? — розгубився тато.

— Є у Львові така річка, — сказала бабця Леся.

— І де ж вона?

Бабця тупнула ногою по бруківці, на якій стояла.

— Ось тут вона і тече!

— Але я не бачу ніякої річки! — Дмитрик роззирнувся. Мабуть, він був дуже здивований, що у його дворі, де він бавився вже декілька років і який облазив вздовж і впоперек, як виявляється, тече річка!

— Це підземна річка! — пояснила бабця. — Ще моя мама пам’ятала її з мостиками. Потім річку загнали під землю.

— Так ви ж говорите про Полтву! Ця річка ще в минулому сторіччі текла по центру Львова, а потім її закрили під землею! — Слова Дзвінчиного тата повернули дітлахів до реальності. — І справді, чим наша Полтва — не Смородина! Туди ж стікають смороди всього міста!

— А я знаю місце, де можна зайти до річки! Це люк на розі вулиць Кленової і Жасминової. Тут поруч. Туди двірники зимою сніг скидають. А недалеко від цього люка під землею є глибочезна яма, колишній колектор. Метрів зо п’ять углиб!

— Ого! — очі в Дмитрика полізли на лоба. Іти в підземелля, в каналізацію! Там ще ніхто з вуличних хлопчаків не був! Ото буде про що розповісти потім! І ще й ця спецоперація з міфічними, але такими реальними духами-злиднями.

— Хороше місце для горщиків! — погодилася й мама Іванка. — Тільки воно буде тепер великою таємницею! Нехай ніхто з нас ніколи нікому не розкаже про те, де ми сховаємо злиднів! Інакше хтось витягне їх, пильнуючи власний інтерес!

Дмитрик скрушно зітхнув. От і все, тепер нікому нічого не розповіси. Таємниця!

Бабця Леся йшла попереду,