Джмеленя та володарка злиднів - Галина Микитчак

— Як ти про це здогадалася!? — здивувалась мама.

— Горщики нагадали мені мою іграшку-піраміду.

Тато приніс книжку Сварожича й розгорнув її на потрібній сторінці.

— Тут написано імена злиднів у певному порядку. Нужда йде після Недолі. Ці двоє якраз потрапили до нас. Горщик Нужди закриває горщик Недолі. Відповідно, Нужду можна закрити горщиком Примхи. А останній горщик із Заздрістю просто мусить мати кришечку! І так можна полонити всіх злиднів, — розмірковував тато.

— А згадавши про негаразди у наших сусідів, можна здогадатися, де який злидень живе! — зраділа бабуся Леся. — А це вже мій профіль, бо я найбільше спілкуюся з сусідами.

Невдовзі бабця повернулася й розповіла, що в кого з сусідів відбувається. Звісно, в них самих нема грошей і не щастить у їхніх пошуках. Баба Фрося з другої квартири немає сили до роботи. їй ноги ломить, у вусі стріляє, апетиту нема, хочеться тільки лежати і стогнати. Дід Василь з третьої квартири почав бачити й чути в новинах самі лиха. Його товариш Петро з четвертої раптом з веселого дідугана перетворився на згорбленого згорьованого старця. Кундрики з п’ятої чекали великої біди і вбачали її початок у всьому. Швець Мефодій на контакт з бабцею Лесею не вийшов, бо був п’яний. Що відбувалося у вчителя географії, квітникарів, у Білоног і подружжя Забродських було відомо й дотепер.

Бабця разом із Дзвінкою склали список квартир їхнього будинку з їхніми мешканцями й негараздами:

квартира № 2 — баба Фрося — Кволість

квартира № 3 — дід Василь — Лихо

квартира № 4 — дід Петро — Горе

квартира № 5 — Кундрики — Біда

квартира № 6 — Теодор Степанович — Нещастя

квартира № 7 — Любко й Маруся — Ліньки

квартира № 8 — Швець Мефодій — Пиятика

квартира № 9 — Дмитрик — Вереда

квартира № 10 — Назаруки — Хороба

квартира № 11 — ми — Недоля й Нужда

Квартира № 12 — Забродські — Примха

— А чому всім по одному злидню, а нам відразу два? — запитала мама.

— А тому, що в нас найбільша в будинку квартира! — зметикував тато. — Я от іншого не розумію: квартири всі перерахували, де ж мешкає Заздрість?

— Я знаю, я! — Григорівна застрибала й аж підняла руку, як у школі на уроці. — Я знаю! Хто найбільш заздрісний у нашому будинку, й чиєї квартири немає у списку?

— Марениної! — здогадалась Дзвінка.

— Правильно! — бабця підняла вгору вказівний палець. — Заздрість Марена залишила собі, разом із найменшим горщиком, який і мусить мати накришку. Він є завершальним і ключовим у цій глиняній піраміді!

Бабця пішла до сусідів подивитись, як у них справи, мама побігла на роботу, тато — шукати роботу. Дзвінка ж не хотіла залишатися сама й якраз зібралась до Дмитрика, та той сам прийшов. Спочатку у вхідні двері ввійшов товстий альбом, а за ним і хлопчик, який його ніс.

— Привіт, Дзвінко! — спогорда сказав Дмитрик. — Я вирішив дати тобі ще один шанс. Може, ти ще не зовсім пропащий друг. Покажу тобі мій гербарій.

— Давай! — відразу погодилася дівчинка, хоч переглядала цей гербарій разів п’ятдесят. — Ти наймолодший ботанік, якого я знаю!

— Звісно! При цьому наголошую, що «ботанік» я сприймаю як «науковець, що вивчає рослини», а не якісь інші дурні варіанти. Тільки так. Ходи, я недавно знайшов полин звичайний.

Діти всілися на диван у залі й розгорнули перший аркуш гербарного альбому. Дмитрик завжди цікавився природою, мав удома акваріум, збирав гербарій і мінералогічну колекцію, а ще марки, монети, значки й іншу цікаву всячину. Як кожен поважний колекціонер, він любив вихвалятися новими надходженнями.

Подивившись сторінки з кленовими листочками, гілочкою акації й полином, Джмеленя вирішила акуратно завести мову про злиднів.

— Дмитрику, а ти в курсі, що є такий злидень Вереда?

— Досить мені про якісь злидні розповідати! Я тут тобі цінний гербарій приніс, а ти мені про міфиків торочиш. Якщо так, то я можу й піти! — хлопчик зібрався образитись, але не встиг. Він протер окуляри хусточкою й почав уважно розглядати підвіконня. — Тобі лемура купили? — здивовано протягнув він.

Дзвінка, не зрозумівши запитання, й собі глянула в бік вікна й обімліла. На підвіконні поміж бабусиних обгризених сенполій у клубочок згорнулось щось маленьке й страшенно волохате. Ось із хутра вистромилася голова на довгій шиї. Лисе обличчя з великими напівпрозорими вухами було доволі схоже на людське чи, може, лемуряче. Істота солодко потягнулась і зістрибнула на підлогу.

— Та-а-ак, я, Дмитрику, твій злидень Вереда, лемур-вередур! Хи-хи! Краще будь слухняним і не заважай нам! — І злидень показав разки гостреньких зубів.

— Нам? — перелякано перепитала Дзвінка, озираючись по кімнаті. Її погляд натрапив на гігантську багатоніжку, що вийшла з-за прочинених дверей і зупинилась перед диваном.

— Нам-нам! — підтвердила Нужда. — Я привела всіх. Зараз ти підеш і звільниш Недолю з горщика. Тоді ми остаточно покінчимо з мешканцями цього будинку.

Слідом за Нуждою з дверей вийшов гурт дивовижних і моторошних істот. Таких діти не бачили в жодних фільмах чи книжках. Першим стояло створіння з квартири Назаруків, схоже чи то на гномика, чи то на шугайстра. У нього були великі розчервонілі очі, мокрий ніс, і вся шкіра рясніла нездоровими плямками й прищиками. Нужда показала на нього й артистично промовила:

— А тепер дозволь познайомити тебе з моїми напарниками. Прошу любити й цілувати: злидень Хороба!

Біля Хороби стояло щось схоже на маленьку волохату мавпочку з довгим рожевим волоссям, густо