Джмеленя та володарка злиднів - Галина Микитчак

за нею — мама Іванка й тато Гєник з мішком, позаду дріботіли Дзвінка й Дмитрик. У мішку лежали запхані один в єдиного, обмотані дротом, заклеєні скотчем горщики зі злиднями. До них міцно-преміцно прив’язали ланцюгами татову гирю на 28 кг. Тому не дивно, що тато покректував.

На розі вулиць усі роззирнулись — вже сутеніло, й перехожих не було. Бабця нагнулася до підвального віконечка й витягнула з-за його ґрат уламок підкови.

— Це на щастя? — запитав тато.

— Це ключ! — хихикнула бабця.

Вона встромила залізячку у дірочку масивного сталевого аркуша, що накривав люк, і потягнула на себе. Кришка, схожа на двері, піддалася. Тато допоміг, і разом вони відчинили вхід до каналізації.

Із чорного отвору війнуло затхлим повітрям. У підземній темряві губилися ослизлі сірі сходи.

— Ми повинні сю-сюди спуститися? — забелькотів Дмитрик, вдивляючись у темну прямокутну діру під ногами. Йому чогось відразу ж перехотілося лізти в каналізацію й ставати героєм.

Дзвінку також охопило моторошне відчуття. Після Марениного покривала їй здавалося, що в цьому підземеллі також живуть злі змії й духи. Навіть Дзвінчин тато з острахом дивився вниз.

— А там справді безпечно? — запитав він.

— А чого має бути інакше? Безпечно! Сюди ніхто не лазить. Кому треба?

Вона першою пішла сходами вниз, вмикаючи ліхтарик на лобі, натягнутий поверх хустки. Другим, поправивши мішок на плечах, рушив тато. Дзвінка взяла за руку свого друга і потягнула його в отвір люка. Коли вони трохи спустилися, тато причинив кришку за собою, щоб ніхто не знав, що хтось є в каналізації. Мама залишилась на вулиці стерегти люк.

Сходи вели до просторого тунелю. Його верхнє склепіння було складене з тесаного каменю, наче підвали замку 3 лівого боку тунелю вела викладена плитами стежка, ззовні огороджена бортиком. Решту тунелю займала річка з молочно-оливковою водою. Запах тут був не такий сморідний, як на вході, але носи все одно довелося прикрити носовичками. Так маленька компанія пройшла метрів п’ятдесят, до повороту тунелю. У цьому місці вода закручувалася виром у басейні-колодязі.

— Ось це і є старий колектор! проказала бабця, зупиняючись. — Глибина тут велика, важко щось дістати. Течія тільки зверху, тому з дна нічого не випливе! Я колись допомагала Фросі кидати сюди сніг, і туфля впала туди. Як ми її не діставали, навіть дна не намацали.

— Супер! — тато витягнув з мішка горщики, потім гирю на ланцюгу й поставив усе це на бортик навколо колектора.

— І куди нас принесли? Мене переселять в апартаменти, достойні королівського злидня? — пролунав голос Недолі.

— І з рожевими стінами! — підтримала розмову Примха.

— І там будуть підвали… гик!., заповнені королівськими винами… гик!.. — озвалася Пиятика.

— А я хочу окремі палати, — заявила Вереда.

— І щоб ніхто не торкався й не стукав по моїй мушлі! — закричало Лихо.

— А мені щоб дали багато слуг, бо я дуже лінивий злидень!

— І щоб ніхто не в’язав там на шпицях. Я, Великий Аджун, ненавиджу нитки!

— І щоб там усі слуги мали велике горе!

— І велику біду!

— Ні, велике нещастя!

— Ні, всі будуть кволими!

— Спочатку кволими, а потім і хворими!

— І заздритимуть одні одним! — продзижчала під кінець Заздрість.

Усі злидні затовклись у горщиках, засперечались, почали сваритися між собою, кричати, верещати, бубоніти, пищати й стукати в стінки. Потім раптом затихли. Після паузи залунав здивований голос Недолі:

— Чому нам ніхто не відповідає? Ви справді поселите нас у королівське помешкання?

— Ні! Вас відправлять на дно річки Смородини! — з притиском відповіла Дзвінка.

Тато скинув гирю й піраміду горщиків униз. Горщики вибухнули криками злиднів, які враз збагнули, що їх знову полонили на сотні років, якщо не назавжди. їхні голоси затихли після сплеску об мутну воду, й скоро вся злиденна компанія зникла у глибині. Поверхня колектора заходила хвилями, закрутилася, кола по воді докотилися до бортиків, і все затихло. Від злиднів не залишилося жодного сліду. Тепер вони оселилися на дні каналізаційної річки Полтви.

— Вертаємося, бо я більше не витримаю цього запаху! — сказав тато й заледве не побіг до виходу.

Піднявшись сходами вгору, він штовхнув кришку люка руками, але та навіть не ворухнулася. Угорі чути було, як стукнули дверцята машини і хтось пішов геть. Усі під люком закричали, просячи про допомогу.

— Можете не кричати. Вже ніч. Нас ніхто не почує!

— А чому люк не відчиняється? — перелякано запитав Дмитрик. — Хто його зачинив?

— Ніхто його не зачиняв. Просто хтось поставив на люк автомобіль! Ми приречені жити в каналізації, — зітхнула Дзвінка.

Переляк і паніка оволоділи четвіркою. їм стало страшно!

Нагорі почулися кроки, голоси. Люди під люком знову закричали, застукали по кришці. Запрацював двигун, машина від’їхала з люка — і четвірка вирвалася на поверхню.

Біля люка чекала мама Іванка. Недалеко від них стояла машина «Нива-Шевроле» Назаруків. Це вони повернулися з лікарні й поставили своє авто, як завжди, на це місце.

Назарукам нічого не пояснювали, сказали, що дещо впало в каналізаційні ґрати й вони шукали цю річ.

Розділ 8
Недільний професор міфології

День починається — і Дзвінка сплигнула зі свого ліжка.

Її здивуванню не було меж! Те, що вона побачила, зовсім не пов’язувалося з тим, що відбувалося вчора!

Коли вона лягала спати, то повсюди лежав подертий Нуждою одяг, подряпані шпалери