Джмеленя та володарка злиднів - Галина Микитчак
— Злидень Примха! — мовила Нужда.
Злидень Ліньки виявився товстим круглим створінням, черевце якого сягало колін, а трійне підборіддя звисало аж на груди. Його масивна голова сходилася вгору гострим кілем. Нещастя було схоже на величезного павука з людськими очима, лисою маківкою і довжелезною бородою. Усі його лапи закінчувались скарлюченими пальцями.
У Біді Дзвінка відразу ж впізнала те створіння, яке вгледіла колись на Марениних полицях. Тепер було зрозумілим, чому відразу не вірилось, що справді його бачила. Хто б повірив, що існує така потворка! Одноока, волохата, з довгими руками, які закінчувалися не пальцями, а справжніми клешнями.
Серед інших потворок своїми розмірами виділявся велетень-слимак Горе. Він був заледве меншим від Дмитрика. Банькаті очі сиділи над гачкуватим носом, схожим на Маренин, під ним відкривався кривий беззубий рот. Спину слимака-Горя вінчали шкіряні вирости, наче гребні динозаврів. Довгий хвіст, якого у слимаків ніколи не буває, закінчувався трьома червоними голками. Та найдивнішим у цьому створінні були тоненькі руки й ноги, які витикалися просто з тулуба. Ними Горе перебирало, сунучись по кімнаті.
Лихо скидалось на великого равлика, тільки от з устя черепашки визирав не молюск, а голова на довгій шиї з білим волоссям та жмут чи то волосся, чи то щупалець. Кволість схожа на в’ялену рибу: крізь шкіру просвічував хребет, ребра, але замість плавників по боках тіла висіли тоненькі ручки й ніжки. Хвоста також не було. Саме тіло було таке ж пласке, як і риб’яче. Голова сиділа на тоненькій шиї. Вона ледве трималась на тонких ніжках. Пиятикою виявився малесенький зелений чоловічок із синіми мішками під очима, з величезним червоним носищем і з пухнастим білячим хвостиком за спиною.
— Ось така славетна компанія, — гордо мовила Нужда. — Знали би ви, скільки ми по світі справ наробили. Королі через нас ставали жебраками, а царі — бідаками, найкращі працівники — неробами, а власники готелів — безхатченками. А тепер, малі, а ну бігом, відкрийте Недолю.
Дзвінка й Дмитрик втиснулися в диван, не наважуючись ворухнутися. У Дмитрика від страху запітніли окуляри, й він заховався за альбомом для гербарію.
— Дмитрику, не бійся: скоро прийдуть мої батьки, — втішала друга Дзвінка, та, на жаль, сама не була в цьому впевнена. Батьки то прийдуть, але чи не запізно? А недавно все було так чудово: вона впіймала й закрила першого злидня. А тепер?
Злидні півколом наповзали на диван, хижо усміхаючись. їхня незвичність була страшніша за їхню потворність. Людей завжди лякали незвичні речі. Що тут говорити про двох маленьких дітей, які опинились перед такою численною зграєю незрозумілих істот.
— Джемленя, хто це? Це армія монстрів? Така, як у фільмах? — пролунав голос Дмитрика з-за альбому.
— Дмитрику, вони справжні, — сумно мовила Дзвінка. — Вереда зробив тебе вередливим і посварив нас. Ти, головне, не бійся. Відіб’ємось!
Діти повільно, не роблячи різких рухів, вилізли аж на спинку дивана. Відступати далі не було куди. Над диванним сидінням з’явилися очі Горя, які видивлялись дітей. Біля них вистромилась голова Нужди.
— І куди вам тут тікати? А ну бігом звільняти Недолю. А тоді забирайтеся геть з будинку! Кленова номер сім буде належати нам і нашій володарці!
— Нізащо не випущу Недолю! — вигукнула Дзвінка. — Дмитрику, головне — їм не піддаватись!
— Я не піддаюсь! — пікнув Дмитрик, вперто обнімаючи свій гербарій.
Нужда вибігла на диван і схопила маленькими рученятами Дзвінку за ногу, намагаючись стягнути дівчинку зі спинки.
— Злидні, оточуй їх, стягуй і тягни до Недолі! — наказувала вона.
Хвіст Горя обмотав другу ногу дівчинки, Біда вистрибнула на спинку й штовхала дівчинку. Знизу вже тягнуло свої щупальці Лихо, по диванній обшивці дряпались Примха, Пиятика й Хороба. Кволість вилізла на сидіння, їй запаморочилось у голові, й вона гепнула назад на підлогу. Ліньки ще не дійшов до дивана.
Дмитрика за ногу вхопила Вереда. Нещастя пробігло по стіні й вхопило гербарний альбом. Аркуші затріщали. Дмитрик закричав від обурення.
— Лапи геть від гербарію! Дзвінко, бий їх! — Він вирвав альбом і збив ним Нещастя на землю. — Дмитрик просто так не здається!
Вихопивши засушену кленову гілку з-поміж сторінок, хлопчик вдарив нею Вереду.
— За те, що змушувала мене вередувати!
Вереда пухнастими лапками вихопила гілку й за мить з’їла її. Від такого повороту подій Дмитрик остовпів. Його ж злидень облизався і потягнувся до гербарію:
— Смачно!
Гострі зубки лемура-вередуна пройшлися по шкіряній обкладинці альбому, залишаючи проїдені дірки.
Тим часом Дзвінку стягнули з дивана й дружньо волочили у коридор, де в горщику нудився Недоля. Дівчинка відчайдушно відбивалась, але Нужда, Горе, Лихо, Хороба й Пиятика міцно тримали її у своїх лапках, щупальцях і ручках. Кволість, Примха й Ліньки стовбичили посеред кімнати, манірно роззираючись.
— Ах, ти! їсти мою наукову цінність! — Дмитрик вихопив з альбому акацію — Вереда її з’їла. На диван з іншого боку вистрибнуло Нещастя й зі скрипучим реготом вирвало з руки хлопчика подорожник і також з’їло рослинку.
Тоді юний ботанік дістав своє найсвіжіше гербарне надходження й шмагнув сірим пучком злидня по вухах.
Дзвінку притягнули до горщика з написом «Недоля» й відступились від неї.
— А ну, а ну! Зніми мій горщик з Недолі! — наказала Нужда.
Дзвінка звелася на ноги й зловтішно подивилась на нападників.
— Я зніми? Отже, самі не
