Джмеленя та володарка злиднів - Галина Микитчак

Дзвінці дуже пасувало її ім’я. У квартирі все гуділо від її сміху, співів, і навіть тоді, коли вона просто розмовляла, її було чутно у всіх кімнатах. Бабця так і казала, що в її внучці хтось забув дзвіночок. Дзвінка літала з кімнати в кімнату, з ванни на кухню, з коридору на балкон дуже швидко, майже пурхала, слідом за нею ледве встигали її русяві кіски. За дзвінкість і пурхання мама ласкаво називала дочку Джмеленям.

Мешкала Дзвінка на вулиці Кленовій з давньою зачовганою до блиску бруківкою, зі старими будинками, дахи яких густо вкриті чудернацькими димарями, вежами й флюгерами, на верхньому поверсі триповерхового будиночка під номером сім, більше схожого на маленький палац, ніж на звичайне помешкання.

У Дзвінчиній квартирі було чотири кімнати. Найбільшу кімнату називали залою: у ній приймали гостей і відпочивали тихими родинними вечорами. Дзвінка й бабуся Леся мали по окремій кімнатці, тато й мама мешкали разом в одній. Родина жила затишно, не розкішно, але принаймні безбідно.

Вранці Джмеленя випурхнула з під’їзду й швиденько подріботіла в напрямку школи, яка стояла неподалік. Дзвінці було вісім років і, як усі звичайні восьмирічні дівчатка, вона вчилась у третьому класі. День був сонячний, теплий, пахло весною. І враз щось холодне торкнулось її ноги: з підвального віконця до дівчинки простягнулась кістлява рука з довгими білими пальцями й, наче лещатами, обхопила тоненьку ніжку. Немов до шкіри торкнулося щось не з цього світу! Дзвінка скрикнула від переляку й мало не впала.

Слідом за рукою з віконечка з’явилося видовжене худюще Маренине обличчя.

— Дівчинко, почекай. Куди так поспішаєш? — запитала жінка, дивлячись знизу вгору вицвілими очима. Марена жила у підвальній квартирці. Мала гачкуватого носа, рубець через праву щоку, декілька обвислих бородавок та кущисті брови. Як жартував Дзвінчин тато, очі в неї були глибоко посаджені й погано просапані. Ця жінка поселилась у їхньому будинку декілька місяців тому і трималась відлюдькувато.

— Я… я… я біжу до школи, — затинаючись, відповіла Дзвінка і великими блакитними очиськами глянула на руку, яка стискала її ніжку. Жінка відразу відпустила малу і єхидно заусміхалась.

— Я бачила, ви вчора купили диван, — сказала вона.

— Та-а-ак, — підтвердила Дзвінка й подумала, що цікавість цієї пані зовсім недоречна. До чого тут їхня нова покупка?

— І куди ви його поставите? — поцікавилась жінка.

— Ми його купили бабці Лесі. У неї і поставимо.

— Старій бабці — новий диван? Ваш тато гарно заробляє й тримає на своїй шиї усю сім’ю?

— Та нормально заробляє. І мама працює.

Поки вони розмовляли, дівчинка встигла побачити за Марениною спиною полиці на всю стіну. На них стояли старі горщики, поміж яких на середній полиці сиділо… Дзвінка не встигла роздивитися цю тваринку, але відразу збагнула, що досі такої не бачила.

Жінка перехопила Дзвінчин погляд й перекривилася від гніву. Марена рвучко захряцнула вікно і зразу ж зашторила його.

Цілий день дівчинка намагалася згадати, на що схожою була тваринка на Марениних полицях. Мавпа не мавпа, тхір не тхір. Та й побачила вона цю істоту лише на мить і то в глибокій тіні. Може, взагалі це була якась пухнаста іграшка, давня, як і її господиня?

Лише одне Дзвінка знала напевно: у підвальній квартирці її будинку разом із пані Мареною живе таємниця! І навряд чи добра!

Щойно задзвонив дзвоник після останнього уроку, Дзвінка мерщій склала портфель і побігла додому. Вже через десять хвилин (сьогодні не було часу рахувати горобців по дорозі) вона протупотіла червоними мештиками повз Маренине вікно. На превеликий жаль, жодної шпариночки у ньому не лишилося.

Навіщо у такий теплий весняний день зачиняти й зашторювати вікна? Тим більше, якщо живеш у сирій підвальній квартирі!

Вдома бабуся напекла смачних пиріжків з консервованими вишнями. З’ївши три пиріжки, Дзвінка подмухала на півлітрове горня трав’яного чаю й запитала:

— А що це за пані живе у підвалі?

— То пані Марена, — відповіла бабця. — Тато з мамою назвали її Мариною, але в паспортному столі все наплутали й записали Мареною. Вона купила квартиру у підвалі десь півроку тому, переїхавши сюди з якихось дрімучих лісів. А чому ти про неї розпитуєш?

— Ця жінка зранку питала мене про новий диван. Вона стежить за нами.

— Та ця Марена — просто цікава Явдоха! — обурилась бабця Леся. — Тримайся від цієї жінки подалі: вона мені не до вподоби. Зараз робитимеш уроки?

— Ні-і-і, в мене море справ! Біжу до Дмитрика. Дмитрик-Хитрик, або Дмитрик Білонога, — маленький чорнявий хлопчик, який цього року лише пішов до школи, тобто йому зараз шість років. Він найкращий Дзвінчин друг! Можливо, тому, що Дмитрик дуже розумний, хороший, чемний, а може, й через те, що він молодший від Дзвінки на два з половиною роки, завжди слухається старшої подруги й дозволяє їй керувати собою.

Коли Дзвінка вибігла у двір, хлопчик стояв там, тримаючи в одній руці цукерку на паличці, а в другій — мотузку, до якої була прив’язана іграшкова вантажівка.

— Привіт, малече! — Дівчинка зупинилася біля нього й пригладила його неслухняний чубчик до голови. — Що везеш?

— О-о-о-о! — Дмитрик облизав цукерку, смачно прицмокнув і відповів: — У мене сьогодні дуже важливе перевезення. Я транспортую вантаж чаю з Цейлону до гастроному на нашій вулиці. Зупинився відпочити на півдорозі.

— Від самого Цейлону до нашого будинку пішки? Тобто вантажівкою? —