Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх
Шеф де Лю наче застиг на місці.
Чаклун теж не рухався, погрозливо простягнувши уперед жезл. Лише вітер коливав зміїні шкурки, жмутки пер і ляльки.
Немов зачарований, делавар ступив три кроки уперед І зупинився на самому краєчку берега. Вода хлюпала об його мокасини. На протилежному березі стояв чаклун.
Ведмежі хлопці напружено спостерігали цю сцену.
Раптом чаклун різко скрикнув, зірвав з себе ведмежу шкуру, відкривши виснажене обличчя і біле як сніг волосся, що блищало в темряві. Він підняв розчепірені руки, ніби відганяючи якусь страшну небезпеку.
— Токай-іхто помре! — вигукнув він. — Цієї ж години! Тихий багатоголосий зойк розітнув ніч.
— Помре через тебе, делаваре!
Ведмежі хлопці відчули, що серце у них ніби обірвалось і щось стиснуло груди. Шеф де Лю стояв нерухомо, немов приречений.
— Говори, делаваре! — волав чаклун. — Хто вистріляв кулі з рушниці Токай-іхто? Хто змусив його стати з самими лише стрілами під вогонь рушниці Червоного Лиса?
Якусь мить тривала мертва фатальна тиша. Ніхто навіть не поворухнувся.
Тоді плечі делавара опустились, він повільно зняв усю свою зброю і поклав її на траву — ніж, сокиру, револьвер і рушницю.
Хлопці благально дивилися на свого батька Четансапу, поглядом прохаючи його промовити хоч слово.
— Так, він справді зробив це, — прошепотів десь біля Четансапи Бобер. — Він завжди був вправним, але надто квапливим стрільцем. Коли Червоний Лис під час грози напав на наших жінок та дітей і у нас не вистачало куль, Шеф де Лю взяв рушницю вождя і стріляв з неї. Це правда, що через нього Токай-іхто мусить стрілами відбиватись од рушниці Червоного Лиса. Горе нам, якщо Токай-іхто…
Бобер замовк.
Хлопці опустили очі в землю. Вони не могли тепер дивитися на Шефа де Лю. Делавар вчинив погано. Він не мав права торкатись рушниці вождя, не повинен був вдаватися до надто поспішних дій, втрачати самовладання. Це найгірше, що можна закинути воїнові.
Шеф де Лю поклав свою зброю на лузі й пішов. Ніхто його не зупинив. Ніхто ні слова не промовив до нього і ніхто не сказав жодного слова про нього. Шеф де Лю повільно покрокував до лісу.
Чаклун біля струмка опустив свій жезл. Він знову накинув ведмежу шкуру на голову й на плечі і закрив нею обличчя. Потім знову почав танцювати. Але тепер він танцював по-іншому: не випростовуючись, не загрожуючи, а повільно, водячи жезлом по землі. Зміїні шкурки, жмути пер і ляльки волочились по траві. Він спочатку танцював по колу, а тоді по прямій. Потім, залишив табір на узліссі іі побіг лугом, а чоловіки, жінки й діти, перелякані, схвильовані, пішли на деякій відстані за ним. Токай-іхто мусить умерти, так сказали духи! Яка темна ніч!
Чаклун знову почав глухо й протяжно вигукувати. Він бігав по лузі, як прудкий нічний дух; жезл, що його він гримав тепер високо, розтинав повітря, чарівницькі знаки гойдалися навколо нього. Нарешті Гавандшіта жезлом наказав чоловікам, жінкам і дітям, що супроводили його, зупинитись.
Всі враз ніби завмерли. Кожен зупинився там, де застав його наказ.
Ніхто не знав, що зараз на думці у чаклуна. Мов темна тінь, витанцьовував він у своєму химерному одязі по нічному лузі. А коли нарешті він зупинився, нахиливсь, потім знову випростався, чоловіки, жінки й діти нараз відсахнулись від того, що зненацька побачили на відстані: на лузі спалахнув, ніби охоплений вогнем, череп бізона. Він світився в темряві якимось зеленкуватим таємничим, загрозливим світлом. Найменші дітлахи з лементом побігли назад, до наметів. Чаклун знову заходився танцювати навколо палаючого черепа, який то з'являвсь, то знову щезав за його чорною тінню.
Гапеда й Часке схопили один одного за руки, як тоді, у ведмежій печері. Холодний піт пройняв їх. Коли Гапеда ненароком ворухнув правою долонею, він відчув чиюсь тонку руку: біля нього стояла Грозова Хмара. Дівчинка вся тремтіла, зуби її цокотіли.
— Як страшно, — над силу прошепотіла вона. — Череп прийшов.
Один з юнаків, що стояв попереду, скрикнув з переляку і, наче дикий звір, якого переслідують, кинувся до лісу.
— Ми повинні полювати на бізонів, на диких бізонів! — раптом закричав чаклун і, замахнувшись жезлом, кинув його на Чапу. Жезл уткнувся вістрям у землю біля самих ніг воїна, але той не рушив з місця.
— Убийте цих плямистих смердючих тварин, чоловіки племені дакотів! Той, хто п'є біле зачароване молоко уатшітшун і охороняє їх плямистих тварин, мусить померти! Дух дикого бізона прийде і вб'є його! Горе йому!
Багато індійців утекло слідом за юнаком. Вони так само відбігли далеко назад, аби сховатися від «дикого бізона».
У Гапеди перехопило подих. Він стиснув з одного боку правицю Часке. а з другого — худеньку дитячу ручку Грозової Хмари. Хлопець знав лише одне: він не піде звідси і не допустить, щоб убили плямистих бізонів. Він, хлопчик, мусить протистояти могутньому чаклунові й найстаршому в братстві.
Всі, хто стояв позаду дітей, відступили, навіть Четансапа і Чапа. Тільки Уїнона не відчувала страху. Вона взяла Грозову Хмару за руку і залишилась на місці. З падаючого черепа вихопилося зеленаво-червоне полум'я. Воно з шипінням здіймалось у нічне небо, і
