Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Чоловіки і жінки знову наносили купу дров. Не кажучи ні слова, Гавандшіта виліз на неї, загорнув обличчя в ковдру і став чекати диму і полум'я, що вже здіймалось навколо нього. Ніхто за ним не заплакав. Він сам засудив себе, і всі мовчки чекали, доки згасне полум'я. Від чаклуна залишився самий попіл.

А коли настав ранок і сонце залило землю золотистим промінням, кожен узявся до своєї роботи. Струмок перестав бути кордоном. Його прозора вода текла тихо і мирно з лісу на луки і полоскала ноги індійців, що тепер раз по раз переходили через струмок. Адамс навмисне перегнав табун на західний берег, де бики й корови безборонно ходили поміж наметами. Багато хто ще морщив носа, бо запах домашньої худоби був для дакотів незвичним, але ніхто нічого не казав. Щоправда, ніхто не виявляв бажання доглядати бізонів, крім хлопців, Ігасапи і Хитрого Бобра. Чоловіки взяли луки та стріли і пішли на полювання в Лісисті гори. Деякі хлопці поробили собі вудки з вербових гілок та кінського волосу і ловили рибу в струмку, там, де глибші місця.

Ведмежі хлопці трималися біля Томаса й Тео і просили вчити їх скотарству. Часке вмостився з дійницею біля рябої корови так, ніби ця справа вже давно була йому знайома. Дарма, що корова весь час била його хвостом по голові і по обличчю; коли він був малим і сидів на причепі, довгий кінський хвіст шмагав його цілісінький день і це було далеко неприємніше. Гапеда мовчки дивувався з брата. Його самого корови ще брикали.

Хлопці не посоромились принести «смердючого» молока в намет вождя для Уїнони. Вони прийшли туди з повною дійницею, і сестра вождя показала їм на чистий казанок над вогнищем, куди можна було вилити це молоко. В наметі сиділи також білява Кет і Сітопанакі. Уїнона попросила Кет показати, як кип'ятять молоко.

Ведмежі хлопці побігли по табору, розшукуючи своїх друзів із союзу Молодих Собак, — у них вже назбиралася сила новин. Вони зустріли їх біля відкритого тіпі Бобра.

Один з хлопців ніс м'яча — великого, м'якого шкіряного м’яча, наповненого кінським волосом.

— Гратимете з нами? — спитали усі троє, коли Ведмежі хлопці зупинились перед ними.

— Ми вже не малята, — заперечив Гапеда. — Я більше не бавитимусь удень великим нічним м'ячем. Чи немає у вас маленького?

— Ним грати набагато важче. Він такий твердий.

— Зате ви занадто ніжні. Навіть палиць не узяли з собою.

— У нас їх немає. Але ж у твого батька Четансапи; в наметі є палиці. Можна їх узяти?

— Ні. Доки Токай-іхто не повернеться, ми взагалі не! гратимемо. Нам треба вирізувати стріли, об'їжджати коней, полювати на дрібну дичину, а до того ще й навчитись доїти плямистих бізонів.

— Ти лише базікаєш, а сам ще не вмієш цього.

— Але ж я вчитимусь. А ви йдіть собі і вирізуйте палиці для м'яча, бо ви ще малі. Ясенів тут вистачить.

— Поки ми їх зігнемо і висушимо, мине велике сонце, ти ж знаєш. — Хлопець підкинув м'яча у повітря і знову впіймав його.

Гапеда і Часке стояли вичікуючи. Вони не знали, чи приєднатися їм до гравців, чи піти геть. У цей час щось зашурхотіло позаду них, і вони почули шепіт і хихотіння з намету Бобра. Це Ящірка прослизнула до своєї подруги Грозової Хмари.

— Покуштуй-но ягід, — почули хлопці її дзвінкий голос.

Ледь скосивши очі, Гапеда і Часке могли так само добре, як і їхні друзі, бачити, що відбувається в наметі. Ящірка принесла маленький, вичищений і висушений шкіряний пузир, повний солодких ягід. Вона ласувала ними і припрошувала Грозову Хмару. Але Боброва небога саме розпочала роботу і не хотіла її кидати.

— Я тільки руки ними замащу, — сказала вона. — Їж сама! Де ти їх узяла?

— Знаєш де? Одна жінка з братства чорноногих подарувала. Вона знайшла нору хом'яка і вибрала з неї ягоди. Ти не хочеш навіть покуштувати? А вони такі смачні! Такі солодкі!

— Але ж мені треба вишивати!

— Ну то й що? Вишивати ти ще довго зможеш. А ягід скоро не буде! — Ящірка проковтнула півпригорщі ягід.

— Я не можу гаятись з вишиванням, мені треба швидко скінчити роботу. Що ти одягнеш, коли прийде велике свято?

Ящірка витріщила очі.

— Яке свято?

— А ти не знаєш?

Ящірка засоромилась.

— У мене також є гарний одяг, — голосно похвалилась вона. — Мати вишила старовинними, красивими візерунками.

— То ти до цього часу дозволяєш матері вишивати тобі одяг! Я давно вже вишиваю сама.

— Ти це одягнеш на велике свято? — Ящірка розглядала розпочату роботу, що її Грозова Хмара тримала в руках. — Покажи-но! Так, дуже гарно. Але тут ще треба вишити місяць, — її обличчя нараз зробилося дуже серйозним.

— Ти говориш так упевнено, — сказала вона нарешті. — А якщо нам доведеться не святкувати, а оплакувати смерть Токай-іхто?

Грозова Хмара перестала вишивати, поклала роботу в пелену і подивилась крізь відкритий намет на південь.

— Я вірю в те, що Токай-іхто переможе, і Уїнона також вірить у це, — промовила вона урочисто. — Ми будемо готуватись не до похорону, а до свята. Вчора вночі Токай-іхто неодмінно мав побачити наш вогонь. Тепер він може залишити південний берег Міні-Сосе, бо ж наші намети уже у безпеці. За два дні Токай-іхто буде тут, якщо він не поранений.

Хлопці й дівчата глибоко зітхнули. Через два дні вони знатимуть щось певне принаймні від гінця. Гірський Грім повинен принести вістку.

— Так! — вигукнув хлопець з м'ячем. — Будемо сподіватись, що Токай-іхто живий і повернеться до нас! Будемо готуватись до великого свята, аби показати хлопцям з інших