У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Боже! — прошепотів Регнолль, — це моя дружина.

— Мовчіть і дякуйте Господу, що вона жива, — тихцем відповів я.

Богиня Ізіда (або англійська леді) спокійно стояла, тоді як жерці, жриці й усе зібрання на лавах амфітеатру піднялися і тричі вітали її.

Харут і перша жриця благоговійно піднесли хлібний колос і квітку спершу до губ Дитяти, яке лежало на руках Ізіди, потім до її губ.

Після цієї церемонії жінки, які супроводжували богиню, обвели її навколо вівтаря і посадили в кам’яне крісло, що стояло перед ним. У чаші, що стояла на триніжку, засвітили вогонь, куди Харут і головна жриця щось кинули, і звідти піднявся дим. Ізіда нахилила голову вперед і вдихнула дим куріння так само, як ми з нею вдихали його у вітальні Регнолль-Кастла кілька років тому.

Дим перестав струмувати; богиня за допомогою жінок знову випросталася в кріслі, все ще притискуючи до своїх грудей Дитя й неначе заколисуючи його. Та голова її була опущена, ніби перебувала в забутті. Харут підійшов до неї і щось сказав; потім знову відступив назад і чекав. Тоді серед загального мовчання вона піднялася зі свого місця і заговорила, спрямувавши свої великі очі в небо. Що вона говорила — ми не чули.

Згодом вона замовкла, знову сіла в крісло, сиділа незворушно і продовжувала дивися вперед.

Харут підійшов до вівтаря, став на його кам’яних сходинках і звернувся до жерців, жриць і решти зібрання. Він говорив так голосно і виразно, що ми чули і розуміли кожне сказане ним слово.

— Слухайте голос оракула, Хранительки Небесного Дитяти, тіні, що народила його, вирізненої знаком молодого місяця. Слухайте відповіді на запитання, запропоновані мною, Харутом, довічним жерцем Вічного Дитяти. Ось що говорить Оракул, о білі люди кенда, що вклоняються Дитяті, нащадки тих, хто впродовж тисяч років шанував його в стародавній землі, поки варвари не прогнали їх звідти! Наближається війна, о білі люди кенда! Злий Джана, чиє інше ім’я Сет, Джана, що живе в образі слона, шанований тисячами, колись підкореними нами, піднявся проти нас. Морок піднявся проти світла. Зло йде війною на добро. Моє прокляття лягло на народ Джани, мій град побив їх та їхні хліб і худобу. Але вони все ще сильні для війни. Вони йдуть відібрати у вас хліб; Джана йде сплюндрувати вашого бога. Зло вирушає поруйнувати добро. Ночі хочеться пожерти день. Це буде остання сутичка. Як перемогти вам, о народ Дитяти? Не своєю силою, бо ви нечисленні, а Джана дуже сильний. Не силою Дитяти, бо Дитя стає слабким та кволим і дні його панування минають. Тільки за допомогою здалеку покликаних можете ви перемогти — так говорить голосом Дитяти Хранителька його. Їх було четверо, але один з них загинув у пащі вартового печери. Це було зле діяння, о сини і дочки Дитяти, бо вартовий тепер мертвий, і багато хто із вас, що задумали цю злу справу, має померти за кров тієї людини. Навіщо ви зробили це? Щоб утримати в таємниці викрадення жінки, щоб продовжувати справу брехні? Так говорить Дитя. Не підіймайте руки проти трьох інших, дайте їм, що вони зажадають, бо вони можуть врятувати вас від Джани і його слуг. Ось що сказав оракул на Святі перших плодів.

Харут закінчив свою промову. Якийсь час панувало мовчання, потім здійнявся загальний стогін.

Коли він затих, супутниці Ізіди допомогли їй піднятися зі свого місця.

Усе зібрання, жерці і жриці вклонилися їй.

Вона підняла зображення Дитяти високо над головою, і всі побожно схилилися перед ним.

Потім, продовжуючи тримати зображення над головою, вона обернулася і пішла у супроводі жінок у святилище, а звідти, мабуть, критим ходом у будинок, що стояв позад нього.

Після того учасники зібрання покинули свої місця і стовпилися в зовнішньому дворі храму. Жерці роздавали їм жертву, взяту з вівтаря. Кожен чоловік одержував хлібне зерно, яке з’їдав, кожна жінка — квітку, яку ховала на грудях.

Регнолль трохи підвівся, і я побачив, що його очі блищать, а обличчя надзвичайно бліде.

— Що ви хочете робити? — запитав я.

— Вимагати у цих людей повернути мені викрадену дружину, — відповів він, — не зупиняйте мене, Квотермейне. Я знаю, що роблю.

— Але вони не віддадуть її, а нас всього троє неозброєних людей. Прошу вас, не чиніть зопалу. Це може все зіпсувати. Дозвольте мені спробувати владнати справу.

— Добре, — згодився Регнолль після деякого вагання.

— Тепер, — сказав я, — ми підемо вниз відвідати Харута і його друзів.

Під прикриттям чагарнику ми відповзли на певну відстань назад і, пройшовши четверть милі в східному напрямі, повернули на північ і (як я й думав) вийшли на дорогу, яка вела до