У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Не будь дурнем, — відповів я, — як Джана може потрапити сюди?

Але сказавши це, я пригадав слова Харута про те, що він двічі бачив Джану на Священній Горі.

Так минала довга ніч.

Підіймалися ми дуже повільно, але зупинялися всього двічі: одного разу, коли нам здалося, що ми з усіх боків оточені деревами, а потім, коли потрапили в грузьке місце. Тоді мИ ризикнули запалити ліхтар, і за його допомогою вибралися звідти.

Поступово ліс рідшав і рідшав; ми вже бачили зірки, що мерехтіли крізь верховіття дерев.

Не більше ніж за півгодини до світанку Ханс, який ішов попереду (ми пробиралися через густий чагарник), раптом різко зупинився.

— Стоп, баасе, ми на краю скелі, — сказав він, — коли я хотів поставити палицю попереду себе, вона ні в що не вперлася.

Регнолль захотів оглянути ґрунт при світлі ліхтаря. Раптом ми почули тихі голоси і побачили під собою футів за сорок або більше вогники, які рухалися.

Ми, як миші, причаїлися в кущах очікувати світанку.

Нарешті, на сході з’явилося яскраво-червоне світло, що поступово поширювалося. З глибини окропленого росою лісу його вітали спів птахів і голоси мавп.

Раптом небо прорізав промінь уранішнього сонця і з мороку, що все ще панував унизу, почувся тихий, ніжний спів. Поступово він завмер і тиша порушувалася тільки шумом, схожим на шум, здійнятий публікою, яка розсідається в темному театрі. Потім почувся спів жінки з красивим контральто. Я не міг розібрати слів, якщо тільки це були слова, а не просто музичні ноти.

Я відчував, як поряд зі мною затремтів Регнолль, і запитав, що з ним.

— Мені здається, що я чую голос своєї дружини, — пошепки відповів він.

— Тримай себе в руках, — прошепотів я. Тепер небо полум’яніло, і потоки світла, як різнокольорові коштовні камені, розлилися в тумані і розігнали його. Тіні зникли. Поступово внизу відкрився амфітеатр, на південному боці якого сиділи ми.

Власне, це була не стіна, а застигла глиба лави футів у 40–50 заввишки. Амфітеатр нагадував стародавні театри, які я бачив на картинках, а Регнолль відвідував в Італії, Греції і Південній Франції. Він був не дуже великий і мав овальну форму. Без сумніву, це був кратер погаслого вулкана.

На арені стояв храм, головними рисами схожий на храми; що збереглися в Єгипті, але розміром меншим за них. Довкола зовнішнього двору храму йшла колонада, підтримуючи дах будівлі, що служила, мабуть, приміщенням для жерців.

Короткий прохід вів у менший двір, де було святилище, побудоване, як і весь храм, із лави.

Храм, як я вже сказав, був невеликий, але вельми красивий. Він не мав скульптурного і живописного декору, але кожна деталь його була зроблена з великим смаком. Перед входом у святилище стояла велика глиба лави, напевно вівтар, і кам’яна чаша на триніжку.

За святилищем стояв прямокутний будинок. Спочатку обидва двори були порожні, але на лавах амфітеатру сиділо близько трьохсот людей. Чоловіки на північному боці, жінки на південному. Всі вони були одягнені в яскраво-біле вбрання. У чоловіків голови були поголені, у жінок закриті покривалами; але їхні обличчя залишалися відкритими.

В амфітеатр вело дві дороги: одна зі сходу, друга із заходу. Вони йшли через тунелі, видовбані в скелях, що оточували кратер. Обидва вони закривалися подвійними масивними дерев’яними дверима футів 17–18 заввишки.

Очевидно, на цих таємних зборах могли бути присутні тільки особи, що належали до жрецького класу цього дивного племені.

Коли зовсім розвиднілося, з келій, що оточували зовнішній двір храму, вийшло дванадцять жерців з Харутом на чолі. Кожен ніс на дерев’яній таці хлібні колоски різних сортів.

Потім із келій у південній частині двору вийшло дванадцять молодих дівчат, що теж несли дерев’яні таці з квітами. За поданим знаком вони заспівали священну пісню і попрямували з першого двору в другий. Дійшовши до вівтаря, вони зупинилися (спочатку жерці, потім жриці) і по черзі ставили на нього таці з жертвою. Потім вони вишикувалися по обидва боки вівтаря, і Харут, узявши в руки по таці з хлібом і квітами, простягнув їх спочатку у напрямку до невидимого нового місяця, потім до світанкового сонця і, нарешті, у напрямку до дверей святилища, щоразу припадаючи при цьому на коліна і вимовляючи співучо молитву, слів якої ми не могли розібрати.

Потім настала пауза, а за нею раптово залунала пісня, яку заспівали всі присутні. Це була красива, лунка пісня або гімн незрозумілою мені мовою, розділена на чотири вірші. Наприкінці кожного з них співаки вклонялися у напрямку на схід, захід і до вівтаря. Нова пауза, і раптом двері святилища широко відчинилися, і в них з’явилася Ізіда, богиня єгиптян, якою я бачив її на картинках! Вона була одягнена в легке вбрання, зроблене з дуже тонкої тканини. Її волосся було розпущене; на ній був головний убір із блискучого пір’я з невеликою змійкою спереду. В руках вона тримала щось