Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Індіанці застали мене зненацька, але я не розгубився і спершу вихопив із-за пояса револьвер, але, побачивши щільне кільце з півсотні воїнів, запхав його назад. Опиратися було марно, про втечу годі було й думати. Я відштовхнув тих, хто стояв до мене ближче за інших, і голосно вигукнув:

— Воїни кайова, зупиніться! Чи ваш молодий вождь із вами? Я — Вбивча Рука. І я здамся добровільно, але тільки вашому вождеві.

Індіанці відступили на кілька кроків і стали озиратися в пошуках Піди, який не брав участі в нападі. Молодий вождь стояв неподалік, притулившись до дерева.

— Добровільно? — крикнув Сантер, якого кайова вже встигли звільнити. — Про яку добру волю сміє говорити негідник, який називає себе Вбивчою Рукою! Він змушений здатися, інакше загине. Взяти його!

Сам він не посмів кинутися на мене. Кайова послухалися його наказу і знову підступили до мене, але без зброї, вони спробували взяти мене голіруч. Я захищався з усіх сил, і вже кілька людей лежало переді мною, які впали від удару мого кулака, але довго боронитися я б не зміг. Але тут з’явився Піда і наказав своїм воїнам:

— Стійте, відійдіть від нього! Він хоче здатися мені.

Вони відійшли від мене, і тут Сантер розлючено закричав:

— Не шкодуйте його, бийте! Бийте, поки він не випустить дух. Нехай кожен воїн вдарить його! Я наказую!

Молодий вождь підійшов до розлюченого Сантера, зупинив його зневажливим жестом і запитав, дивлячись упритул:

— Хто дав тобі право наказувати моїм воїнам? Хіба ти не знаєш, хто їхній вождь?

— Ти.

— А ти хто такий?

— Я — друг кайова, і вони повинні зважати на мене!

— Хто тобі сказав, що ти — друг кайова?

— Твій батько.

— Брехня! Мій батько ніколи не називав тебе словом «друг». Ти — блідолиций, чию присутність ми терпимо.

Я озирнувся: всі воїни кайова дивилися на Піду й Сантера. Можна було спробувати скористатися цією невеликою затримкою і прокласти собі шлях через натовп червоношкірих, але тоді мені довелося б залишити у їхніх руках свої рушниці, а я цього не хотів. Поки я роздумував, Піда відвернувся від Сантера й підійшов до мене. Він заговорив зі мною, називаючи мене моїм індіанським прізвиськом:

— Вбивча Рука хоче стати моїм полоненим. Чи віддасть він добровільно все, що у нього є при собі?

— Так, — відповів я.

— І дозволить зв’язати себе?

— Так.

— Тоді віддай мені свою зброю! — у глибині душі я радів із того, як він до мене звертається. Його тон і слова свідчили про повагу до мене, і я вручив йому ніж і револьвери. Сантер потихеньку спробував підняти із землі мої рушниці і забрати їх собі, та й це не сховалося від очей Піди.

— Чому ти береш рушниці Вбивчої Руки? Він здався мені, і його зброя стала моєю!

— Ні, моєю!

— Моєю!

— А кому ти повинен дякувати за те, що він потрапив у твої руки? Тільки мені! Коли ви прийшли, він уже був моїм полоненим, тож і Вбивча Рука, і його рушниці належать мені!

Піда загрозливо підняв руку і наказав:

— Поклади їх на місце! Негайно!

— Ні!

— Відберіть у нього рушниці!

— Ви збираєтеся кинутися на мене? — запитав Сантер і зайняв оборонну позицію.

— Заберіть! — повторив Піда.

Безліч рук простягнулося до Сантера, і він, вивергаючи прокляття, кинув мою зброю на землю.

— Я віддаю її тобі, але вона обов’язково повернеться до мене! Вождь Танґуа розсудить нас! Я все скажу йому!

— Кажи! — зневажливо промовив Піда.

Йому віднесли обидві мої рушниці. А я простягнув руки молодому вождю, щоб він власноручно зв’язав їх, та в цей час до мене підскочив Сантер і спробував витягти у мене з кишені заповіт Віннету.

— Бери його самого, беріть його зброю, але все, що лежить у його кишенях, буде моїм! Особливо це! — і він простягнув руку до моєї кишені.

— Забирайся геть! — крикнув я.

Він відсахнувся, переляканий моїм криком, але швидко оволодів собою і розлючено посміхнувся.

— Тисяча чортів, от негідник! Тобі кінець, ти бранець і вже майже мертвий, а ти ще відгавкуєшся! Я хочу знати, що ти викопав і що там читав. Як не пручайся, золото стане моїм.

— Тільки спробуй забрати це в мене!

— Спробую, не сумнівайся! Хоч і розумію, що ти не зрадієш, коли таке трапиться.

Він знову наблизився до мене і спробував влізти в мою кишеню. Мої руки ще не були повністю пов’язані, тільки на одній висіла ремінна петля, тому я швидким рухом вхопив його правою рукою за горло, а лівою вдарив у скроню. Негідник звалився на землю, як підкошений.

— Уфф! Уфф! — пролунало навколо.

— Тепер в’яжи мене, — промовив я спокійно, простягаючи свої руки вождю.

— Вбивча Рука заслужив своє ім’я, — з повагою подивився на мене молодий вождь. — Що Сантер хотів дістати з твоєї кишені?

— Папір із письменами, — відповів я, не вдаючись у подробиці, щоб приховати справжнє значення того, що лежало в мене в кишені.

— Він щось казав про золото.

— Звідки він може знати, про що говорять письмена? Скажи мені краще, чий я бранець: твій чи його?

— Мій.

— Тоді чому ти дозволяєш йому грабувати мене?