Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Це правда, але хто сказав, що він помре в іншому місці? Ми завжди можемо повернутися сюди.

— Не зможете, бо Танґуа захоче бути присутнім під час страти, а він не може їхати на коні.

— Його привезуть сюди двоє коней. У всякому разі, Танґуа буде вирішувати, де помре Вбивча Рука. Але в одному ти маєш рацію: Вбивча Рука буде похований тут.

— Навіть якщо він помре на Солт-Форк?

— Так.

— І його потім привезуть сюди?

— Так.

— Хто це зробить?

— Я.

— Неймовірно! Червоношкірий воїн не може знайти собі кращого заняття, ніж везти смердючий труп із Солт-Форк сюди!

— Я пояснив тобі все, щоб ти більше довідався про молодого вождя кайова і щоб Вбивча Рука чув, як я збираюся віддячити йому за те, що він колись не вбив мене, а обміняв на іншого білого.

Піда знову повернувся до мене.

— Вбивча Рука — благородний ворог, на Ріо-Пекос він міг застрелити Танґуа, але зберіг йому життя і тільки роздробив коліна. І так він чинив завжди. Червоношкірі мужі поважають його за це. Вбивча Рука повинен померти, але смерть його буде смертю героя, і він доведе нам свою мужність тим, що витримає без стогону такі муки, яких ще ніхто й ніколи не відчував. А коли він помре, ми не кинемо його тіло на поживу річковим рибам або койотам у прерії. Вбивча Рука — вождь, і в нього має бути могила, це буде честю і для нас, його переможців. Але де саме має бути ця могила? Мені розповідали, що колись Ншо-Чі, прекрасна дочка апачів, подарувала Вбивчій Руці свою душу, тому тіло його буде поховане біля неї, щоб їхні душі з’єдналися в Країні вічного полювання. Так Піда віддячить тому, хто подарував йому життя. Мої червоношкірі брати чули мої слова. Вони згодні виконати моє бажання?

Він вдивлявся в обличчя своїх воїнів.

— Хуґ! Хуґ! — схвально кричали кайова.

Справді, їхній молодий вождь був людиною незвичайною. Обіцянка жахливої болісної смерті, як це не дивно, свідчила про величезну повагу до мене, і я, за поняттями червоношкірих, мав відчуватися вдячним Піді. А те, що він хотів поховати мене біля Ншо-Чі, свідчило про душевну витонченість, що вкрай рідко трапляється серед червоношкірих.

Коли вляглися вигуки схвалення, Сантер знущально посміхнувся і крикнув мені:

— Вітаю, сер, із нагоди одруження з прекрасною індіанкою у Країні вічного полювання. Не кожному так щастить! Чи отримаю я запрошення на весілля?

Я мав би стриматися і не робити йому честі, вступаючи з ним у розмови, але все-таки відповів:

— Запрошення тобі не знадобиться, ти будеш там раніше за мене.

— То ти сподіваєшся втекти? Це добре. Але я тобі заважатиму, можеш мені повірити.

Індіанці вирушили в дорогу, до коней, яких вони покинули в долині. З моїх ніг зняли пута, щоб я міг іти, але прив’язали ременями до двох воїнів величезного зросту. Піда взяв на плече мої рушниці і повів свій загін вниз по схилу. Один з кайова тримав за вуздечку мого коня. Сантер і його товариші йшли останніми.

Табір поставили біля підніжжя Наґґет-Ціль. Індіанці розвели вогонь і почали смажити м’ясо. Мені теж дали величезний шматок, і я з насолодою з’їв усе до останнього шматочка. Під час вечері мені звільнили руки, але шестеро червоношкірих із грізною зовнішністю стояли навколо і не спускали з мене очей. Про втечу годі було й думати.

Мене прив’язали до коня, і ми рушили в дорогу. Я повернувся вбік і дивився на могили Інчу-Чуни і Ншо-Чі, поки вони не зникли з очей. Хтозна, чи доведеться мені колись ще раз побачити їх? А те, що кайова обіцяли поховати мене поруч із ними, було для мене невеликою втіхою.

Дорога до Солт-Форк була мені добре знайома, і поки ми їхали, нічого вартого уваги не відбулося. Індіанці не полишали мене ні на мить без нагляду, та навіть якби вони послабили пильність, то Сантер нізащо не дозволив би мені втекти. Він винаходив усілякі способи, щоб зробити для мене подорож якомога важчою, чимось образити мене й перетворити моє існування на тортури, але не досягнув успіху. Я не відповідав на його зухвалі слова та образи, і жодного разу йому не вдалося роздратувати мене. Якщо ж він намагався підібратися до мене ближче, Піда грізним криком зупиняв негідника, і той, підібгавши хвіст, повертався на своє місце в кінці загону.

На Ґейтса, Клая і Саммера індіанці не звертали уваги, наче їх і не існувало. Але самі троє блідолицих, які подорожували з Сантером, були не проти перемовитися зі мною, судячи з того, як вони на мене поглядали. Думаю, що й Піда, мабуть, не заважав би їм. Однак їм доводилося слухатися Сантера. Вони влипли в недобру історію і не знали, як з неї виплутатися. А Сантер не дозволяв їм наблизитися до мене, бо в його інтересах було не дати товаришам поговорити зі мною. Він зовсім не ставився до них як до друзів, а просто узяв з собою на пошуки скарбів, але як тільки золото опинилося б у їхніх руках, негідник не зупинився б навіть перед убивством, аби тільки ні з ким не ділитися.

Але обставини змінилися. Я попередив Ґейтса з товаришами про те, що Віннету переніс золото в інше місце, а вони, мабуть, сказали про це Сантерові. Папери, які вони бачили в моїх руках, тільки підтверджували мою правоту, а коли вже шукати більше не було чого, то Ґейтс, Клай і Саммер стали для Сантера тягарем, і він радо позбувся б їх. Але як? Він не міг просто відіслати їх назад, а мусив узяти з собою, щоб уже згодом якось позбутися за першої ж нагоди. Я мав усі підстави думати, що тепер вони докладуть усіх зусиль, щоб якось