Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Я хутчій запхав шматок шкіри в кишеню й почав засипати яму, намагаючись не залишити на траві ні піщинки. Поклавши зверху вирізаний мною шматок дерну, я окинув поглядом місце розкопок і був задоволений — ніхто не міг помітити, що я щось там шукав.

Слава Богу! Мені пощастило, принаймні тоді мені так здавалося. Я знову прислухався й не почув жодного підозрілого звуку або шереху. Неслухняними від хвилювання пальцями я розгорнув шкіряний згорток, знайдений у схованці, і виявив усередині конверт із замші, стягнутий по швах оленячими сухожиллями.

Понема з племені оджібве. Міннесота, 1908 рік. Фото Роланда Ріда.

Я замислився: заховати заповіт чи прочитати його негайно? Мені здавалося, що ховатися від моїх випадкових супутників безглуздо, люди вони були дуже недосвідчені. Навіть якщо й побачать мене за читанням, то нічого не запідозрять. Звідки їм знати, що я читаю? Старий лист від рідних? Переглядаю рахунки, які доведеться сплатити після повернення до міста? Вони не мають права питати мене, що я читаю. А як навіть і запитають, то я знайду, що їм відповісти.

Так подумки міркував я, не в змозі відірвати очей від заповіту Віннету, який, здавалося, зачарував мене. Я розглядав його, потім витягнув з конверта листки і глянув на них. Клекі-Петра навчив Віннету грамоти. Я добре знав його почерк, трохи незграбний і дитячий, бо його звичні до зброї руки насилу тримали перо. Так міг би писати чотирнадцятирічний хлопчак, якби дуже старався виводити каліграфічні літери. Сумнівів не було: ті аркуші паперу, які я тримав у руках, були списані його рукою.

Нарешті я зважився і в нетерпінні розклав на колінах аркуші. Скільки ж часу йому знадобилося на те, щоб записати своє останнє послання до мене? Сльози застилали мені очі. Я витер їх і почав читати:

«Мій улюблений і добрий брате!

Ти живий, а Віннету, який так тебе любив, уже мертвий, але його душа завжди з тобою. Зараз ти тримаєш її в руці, бо вся вона в цьому заповіті. Нехай вона назавжди збережеться в твоєму серці.

Дізнайся ж про останнє бажання твого червоношкірого брата й ніколи не забувай його. Віннету залишив ще один заповіт, він зберігається в його червоношкірих братів у пуебло на Ріо-Пекос. Те, що ти тримаєш у руці, призначене тільки для тебе.

Твої очі побачать золото, дуже багато золота, і ти вчиниш із ним так, як велить тобі мій дух. Воно лежало в Наґґет-Ціль, але вбивця Сантер кружляв навколо нього, тому Віннету відвіз самородки в Декліл-То, де ми колись бували з тобою. Ти проїдеш через гори і доберешся до Тсе-Шош, де зі скель падає вода. Там зійдеш з коня і видряпаєшся…»

Поки я згадував, що Декліл-То мовою апачів означає Темна Вода, а Тсе-Шош — Ведмежа Скеля, за моєю спиною пролунав голос, який змусив мене здригнутися:

— Доброго дня, містере Вбивча Рука. Ви вирішили повправлятися у читанні?

Я обернувся і зрозумів, що зробив найбільшу в житті помилку — моя зброя лежала коло вбитих птахів за десять кроків від мене, а я сидів, притулившись до могили Інчу-Чуни, спиною до дороги, що веде з долини до курганів. Через нетерплячку дізнатися останню волю Віннету, я втратив пильність. Спогади про близьку мені людину, її останні слова, звернені до мене, настільки захопили мене, що я й не помітив, як хтось безшумно підкрався до мене.

Я миттю озирнувся і побачив… Сантера!

Наступної миті обидві мої руки машинально метнулися до револьверів. На жаль! Пояс разом із ножем та зброєю я зняв, щоб він не заважав мені рити яму біля могили вождя. Я проявив страшенну необачність, і тепер револьвер і ніж лежали далеко від мене.

Сантер стояв між мною і моєю зброєю і цілився в мене зі свого карабіна! Помітивши мій рух, він презирливо розреготався.

— Один рух — і я стріляю! Ти мене знаєш, я жартів не люблю!

Лютий блиск його очей свідчив про те, що він справді готовий вистрілити в мене. Він застав мене зненацька, але я швидко отямився і стояв нерухомо, оглядаючи його холодним поглядом з ніг до голови.

— Нарешті ти в моїй владі, — провадив своє Сантер. — Глянь сюди, бачиш мій палець на курку? Варто мені легенько натиснути, і я застрелю тебе. З якою насолодою я це зроблю! Тож не рухайся, бо потрапиш просто в пекло! Ти не чекав мене сьогодні, чи не так?

— Ні, — відповів я спокійно.

— Ти правильно розрахував, що я буду тут тільки завтра до вечора, але обставини змінилися.

Якщо він знав, коли я сподівався на зустріч з ним, значить, він уже встиг перемовитися з Ґейтсом і його друзями. Я скосив очі, намагаючись побачити супутників. Сантер не міг убити мене в їхній присутності, бо ж він мусив грати роль благородної людини і джентльмена, поки золото не було знайдено.

— Я збирався поїхати на Солт-Форк, — розповідав Сантер із палахкими з ненависті очима, — щоб повідомити Танґуа, що собака-апач нарешті загинув. Але дорогою мені зустрівся загін кайова, тому я й приїхав сюди раніше, ніж ти сподівався. Біля підніжжя гори я побачив Ґейтса, який там саме полював. Він мені і сказав, що привів сюди якогось містера Джонса. Містера Джонса! Ха-ха-ха! Придуркуватого трапера з двома рушницями! Я відразу запідозрив щось не те й піднявся нагору, щоб подивитися на містера Джонса, коли він буде повертатися з полювання. Але ти вже був тут і рив яму біля могили. Що це за папір?

— Рахунок від кравця.

— Собако, не думай жартувати зі мною! Що це таке?

— Рахунок від